Півмарафон у Відні: пробігти пів міста і отримати зірку в нагороду

«Відень це місто пенсіонерів», — каже одна моя знайома. У Відні все спокійно і розмірено: студенти валяються на траві, бабусі з діамантами на зморщених пальцях повільно поїдають штруделі в дорогих кафе, а їхні посивілі ровесники сидять за кермом авто, рік випуску яких наближається до року народження їхніх водіїв.

Можна сперечатися і не погоджуватися з цим твердженням: все ж таки сприйняття міста — питання виключно суб’єктивне. Моє уявлення про Відень нещодавно доповнилося новим, біговим, досвідом: 12 квітня я пробіг тут півмарафон, який вибрав через красиву медаль і швидкісну трасу.

Декілька років тому маршрут марафону поміняли: тепер траса складається не з двох кіл, а одного. Цього року понад 42 000 осіб перетнули фінішну лінію, приблизно половина з яких — учасники марафону та напівмарафону.

Ранкове метро повністю заповнене бігунами

Старт розташували біля самого мосту через Дунай — так, щоб ті, хто біжить, перетнули його, а потім прямували до центру міста.

Чудовий задум зіпсувався організацією входу в стартові загони: на Vienna City Marathon, як і на будь-яких інших масштабних забігах, старт учасників роблять у кілька черг, щоб швидші бігуни не затоптали тих, хто повільніший. Я мав зайняти місце у блоці під номером один — тобто, десь позаду елітних бігунів.

Та яким було моє здивування, коли я зрозумів, що для того, аби потрапити в голову багатотисячної черги, потрібно було йти до неї з хвоста! Можливо, задум організаторів був у тому, щоб продиратися до входу до свого блоку збоку, забитого глядачами з тротуару.

Це призвело до того, що за десять хвилин до старту натовпи бігунів зі здивованими поглядами бігали вздовж паркану, що відмежовує учасників від глядачів, і намагалися втиснутися в будь-яку діру у паркані. Я був одним із таких хлопців, і застрибнув у загін учасників, щойно впіймав для цього момент. Як наслідок я опинився у третьому блоці і почав бігти лише через 10 хвилин після старту еліти. Прекрасно.

Ми стояли на мосту і чекали на другу хвилю старту. Грав віденський вальс, я мерз на вітрі і ненавидів цю музику, себе і взагалі все навколо.

Втім, була й хороша новина. Вона полягала в тому, що я стояв у своєму блоці першим, і, взявши зі старту звичний темп, опинився далеко попереду тисяч бігунів з блоку номер три. Так і біг перші кілометри на самоті, почуваючи себе провідним кенійцем. Це приємне відчуття, і, мушу визнати, воно потішило моє самолюбство.

Через деякий час я наздогнав групу з другого блоку, почав спотикатися і оббігати тих, хто біг попереду, — напевно, десь третину всієї дистанції пробіг тротуаром.

Маршрут півмарафону був красивим і приємним: майже без перепадів висот, з краєвидами, що постійно змінюються, з плавними поворотами, і двічі перетинаючи центр міста. У кількох місцях уздовж дороги барабанщики б’ють у барабан, а дівчата танцюють танці.

Тисячі людей стоять на узбіччі і підтримують бігунів: здебільшого, кожен, хто прийшов, тихо чекає своїх знайомих, через що виникає дивне відчуття, ніби біжиш у німому кіно. Людей багато, але вони стоять мовчки. Плакатів уболівальників видно не було.

Як кров, я біг Віднем, підбираючись до її серця — Опери та парку Хельденплац.

Ближче до фінішу людей ставало дедалі більше, зростали децибели звуку. У цій частині маршруту мені особливо запам’яталася старенька черниця, яка пританцьовувала на острівці посеред дороги. Я виставив руку і отримав «п’ять» — це додало бадьорості на фінішному етапі.

Останні метри перед фінішною межею прикрашені з усією урочистістю: учасники пробігають під величезною аркою до резиденції Хофбург, де споруджено трибуни, забиті глядачами. Скрізь камери, шум, оплески і щось говорить диктор, синя доріжка та архітектурний комплекс, що тисне своєю величністю.

Я фінішую задоволеним собою, хоч і не з найкращим для себе часом, підставляю шию для гарної медалі у вигляді зірки, і йду далі, де мене нагороджують двома келихами смачного (!) безалкогольного пива та скромним набором фінішера (вода, яблуко, банан) дезодорант, пакет-віндстопер).

Напівмарафон закінчений — можна піти і обійняти тих, хто встав зранку, щоб підтримати мене, а потім разом вирушити до кіоску біля музею Альбертіна, щоб з’їсти найсмачніших у світі сосисок.

«Еволюція» медалі віденського півмарафону

Чергове свято бігу закінчено, емоції зібрані та запаковані в цей текст. Який, щоравда, доведеться закінчити перераховуванням недоліків організації марафону.

Дивно, що цей захід проводився під слоганом We are Europe: якість забігу мала низку неприємних моментів. Наприклад, щоб подати заявку на участь у напівмарафоні, потрібно було продертися крізь кривий і незрозумілий інтерфейс системи, лише частково перекладеної англійською, а потім використовувати секретні заклинання, щоб через місяці знайти свій реєстраційний лист.

За чималі 70 євро, сплачені за участь, я отримав лише номер та тонну рекламної літератури. До цієї вартості також не увійшла плата за чіп та комісія за оплату банківською карткою. За футболку теж варто було доплатити.

Зазвичай безкоштовна паста-паті коштувала 12 євро: напевно тому, що вона проводилася в розкішній залі міської Ратуші і цей привілей рівноцінний обіду в ресторані (втім, використовуючи буклетик із спам-роздачі на Експо можна було заощадити аж 1 євро).

Жадібність організаторів залишилася незрозумілою: Gold Label захід, спонсорований енергетичним гігантом OMV та низкою інших великих компаній, не включив тарілку макаронів у реєстраційний внесок.

Напевно, ця фінансова стриманість організаторів і емоційна скутість глядачів залишили двояке враження від марафону з переважно негативним присмаком.

Фото: wien.info, rainer-hotels.eu, vienna.at, instagram.com.

P.S.: Буду радий, якщо ви поділитеся в коментарях своїм досвідом участі у Віденському марафоні чи напівмарафоні.