Як Скотт Джурек пробіг 3500 км по Аппалацькому трейлу

Друзі, ми запустили донати: якщо вам подобається те, що ми робимо, ви можете підтримати нас на Патреоні. Так ми зможемо готувати для вас ще більше цікавих і корисних матеріалів. Деталі тут.

Ніщо не могло зупинити Скотта Джурека під час його забігу на 3523 кілометри. Ніщо, крім кореня, що стирчав з-під землі.

Йшов 38-й день його спроби побити рекорд на трейлі легендарним гірським ланцюгом Аппалачі, який тягнеться вздовж східного берега Північної Америки.

Після кількох травм і, мабуть, наймокрішого червня в історії Вермонта, Джурек дістався до Білих Гір Нью-Гемпшира. У напівпритомному стані, поспавши всього дві години, він повільно пробирався крізь ліс, коли на його шляху виріс цей корінь.

«Я здогадувався, що це трапиться, але я не знав, що мені робити в такій ситуації, — згадує Джурек у своїх мемуарах «Північ: Як я знайшов свій шлях, поки біг трейл Аппалачами».

«Що робити: оббігти цей корінець чи переступити? Я просто не міг згадати. Я не міг пригадати, як потрібно піднімати ноги. Я забув, як має рухатися притомна людина».

Перемоги на найжорстокіших 100-кілометрових ультратрейлах і головна роль в бестселері Крістофера Макдугала «Народжені бігати» зробили з Джурека справжню зірку бігу на довгі дистанції. Але трейл Аппалачами змусив його опуститися на такі глибини, де він раніше не бував.

Як кращі ультрабігуни змушують себе дійти до межі. Скотт Джурек і 3.5 тис. км по Аппалачах — «Уявіть, що потрібно пробігти 100 марафонів поспіль. Найскладнішими і найстарішими горами світу. Це і буде Аппалацький трейл»

За п’ять тижнів забігу й так худорлявий Джурек став схожим на біжучий скелет. Його очі запали, через підвищений вміст аміаку в поті від нього тхнуло яблучним оцтом, його розум почав відмовляти. Одного разу вночі він довго не міг зрозуміти, звідки на вершині пагорба взявся будиночок з вікном, що світиться, поки його товариш не пояснив, що це — місяць.

Джурек є представником літературної традиції, в якій письменники спершу піддають себе нелюдським випробуванням, а потім пишуть про свою подорож до безодні і назад. Від сера Едмунда Хілларі з його історією сходження на Еверест до плавчині на довгі дистанції Дайани Найад, найсильніші люди планети розповідають, як і чому вони роблять те, що здається немислимим для більшості з нас.

Читаючи такі книги, ми сподіваємося дізнатися, до якої межі можна довести наші тіла. Але що якщо ці найсильніші атлети насправді є поганими порадниками в цьому питанні, і саме тому їхні книги так цікаво читати?

Джурек вважає, що, доходячи до межі, ми очищуємося і трансформуємося.

«Наша душа втішається, споглядаючи красу, але загартовується вона тільки в агонії»

Зрозуміло, чому він робить ставку на душу — адже те, що трапляється з нашими тілами під час цієї агонії, далеко не так прекрасно. Сторінки книг Джурека переповнені історіями про його виснажених і понівечених товаришів.

В Аппалачах Джурека супроводжував Арон Ралстон, відомий тим, що він якось ампутував собі руку, щоб вибратися з-під завалів. Друг Джурека, Дін Поттер, легендарний скелелаз і бейс-джампер, загинув під час свого стрибка за кілька днів до того, як Джурек почав свій трейл.

«Я знав ультрамарафонців, які фінішували з майже повною відмовою нирок або не контролюючи свій кишківник», — розповідає Джурек. Він згадує про бігуна, який страждав від сильних головних болів під час забігу на 160 кілометрів і після фінішу помер від аневризми головного мозку.

Джурек — справжній майстер в тому, щоб доходити до межі. Але як він туди добирається і навіщо, за великим рахунком, залишається загадкою. Можливо, це і є ключ до успіху — не питати себе «як» і «навіщо».

Хоча Джурек дуже активно експериментує з різними нетрадиційними методами поліпшення продуктивності — веганство, теорія Абрахама Маслоу про самоактуалізацію, код самурая — він провів більшу частину своєї кар’єри свідомо ігноруючи питання: навіщо я це роблю. Для атлетів його рівня витривалість виправдовує себе: просто продовжуй рух.

Наука підтверджує, що такий непохитний рух вперед може бути навіть важливішим за фізіологічні дані атлета. Звісно, витривалість — це не тільки те, що у нас в голові.

Але, як пояснює журналіст Алекс Хатчінсон в книзі «Витривалість: Розум, тіло і дивовижна еластичність людських здібностей», саме мозок оцінює напругу і диктує, коли потрібно зупинитися. «Фізіологія і психологія витривалості нерозривно пов’язані», — говорить Хатчінсон.

У 20-му столітті вважалося, що людина має певний запас життєвих сил, межі яких можна обчислити математично.

«Тоді людину можна порівняти з машиною, в якій хтось поклав цеглину на педаль газу, і вона мчить вперед, поки не закінчиться бензин або поки не згорить радіатор», — пояснює Хатчінсон.

Але, завдяки недавнім дослідженням про вплив розуму на тіло, з’явилися більш складні аналогії. Згадайте, наприклад, ваші забіги. На деяких ви летите, немов на крилах; а на інших ледве повзете, немов ніколи раніше не бігали. Фізіологи вважають, що наші зусилля обмежуються тільки тим, як наш мозок інтерпретує сигнали організму в даний момент. Змініть вашу ментальність, і ваше відчуття кордонів теж зміниться.

Хатчінсон перелічує безліч методів, які можуть допомогти змінити ментальність. Від традиційних — позитивне мислення, візуалізація, хороша дієта — до екстремальних — транскраніальна стимуляція мозку або використання дуже сильних опіоїдів.

І все ж, найкращою мантрою, як і раніше, залишається стара добра впевненість в собі. Звичайно, жоден непідготовлений бігун не зможе пробігти милю за 4 хвилини на самій лише впевненості. Але дослідження показують, що атлети дійсно можуть демонструвати дивовижні результати, якщо вони твердо вірять в свої сили.

«Тренування — це торт, віра в себе — це вишенька на торті, — розмірковує Хатчінсон. — І іноді ця маленька вишенька вирішує все».

Якщо відкинути всякі фокуси з електродами в черепі, що може змусити людину так беззастережно повірити в себе? Можливо, відповідь дуже проста. Все, що вам потрібно робити, — це уникати самоаналізу. Ось Хатчінсон, наприклад, дуже багато розмірковує про свою продуктивність, але його досягнення не йдуть в жодне порівняння з успіхами Джурека. А Джуреку, з іншого боку, ніколи не приходило в голову покопатися в собі — аж до трейлу Аппалачами.

Цей забіг відрізнявся від попередніх — Джурек втратив віру в перемогу. Він переживав щось схоже на кризу середнього бігового віку. У травні 2015 року Джуреку виповнився 41 рік. Він повинен був припинити змагання ще в 40, але йому не давали спокою слабкі (на його думку) результати останніх забігів.

У його дружини Дженні стався другий викидень. На Джурека звалилися тонни медичних рахунків і виплат по іпотеці. І ось в такому стані він вирішив, що 84 марафони поспіль по «найскладніших і найстаріших горах планети» стануть його порятунком.

І він не просто побіг — дорогою він зайнявся самокопанням. Вже через сім днів після початку кам’янистого, слизького трейлу, Джурек губився в сумнівах.

З надірваним квадрицепсом і запаленою колінною чашечкою, він став жертвою того демона, від якого йому так довго вдавалося вислизати: «Що я тут роблю?» — питав він себе, кульгаючи під віттями дубових гілок. Але було б краще, якби він просто продовжував твердити свою одвічну мантру: «Я роблю те, що роблю, і це допомагає мені залишатися собою».

Весь цей час Джурек намагався побити рекорд Дженніфер Фар Девіс, яка в 2011 році пробігла трейл по Аппалачах за 46 днів, 11 годин і 20 хвилин — в середньому пробігаючи 75 кілометрів на день.

«Витривалість — це не одна з рис людини, це наша головна риса, — пише Девіс. — Ми існуємо доти, поки продовжуємо боротися».

З усією одержимістю атлета, Девіс мріяла показати себе, на що вона здатна, але, будучи жінкою, вона змогла легко звільнитися від цієї одержимості, як тільки трейл був пройдений.

«Після народження дочки, я знала, що вже не зможу йти за своєю метою з таким же завзяттям, — пише Девіс. — Материнство не забрало у мене фізичну силу, але емоційно я більше не можу віддавати всі свої сили і думки 46-денному трейлу».

Для Джурека екстремальна витривалість завжди була радше покликанням, ніж вибором, і Девіс погоджується з ним: бігові подвиги більше не можуть визначати її, коли це робить щось інше. Девіс все ще захоплюється витривалістю, і, проводячи інтерв’ю з старіючими рекордсменами з трейлового бігу, вона заздрить їх безперервній одержимості.

«Вони зберегли ту частину себе, від якої я відмовилася», — пише вона з сумом. Але Девіс усвідомлює, що іноді потрібно відмовитися від чогось, щоб рухатися вперед. Більшість людей розуміють, що є речі, заради яких варто припинити бігти.

Але не Джурек. Спіткнувшись об корінь в Нью-Гемпширі, він піднявся зусиллям волі і ще тиждень плентався вперед, щоб зрештою побити рекорд Девіс: він фінішував за 46 днів, 8 годин і 7 хвилин. З того часу вже двоє бігунів побили рекорд Джурека.

З Джуреком все зрозуміло: «Я роблю те, що роблю, і це допомагає мені залишатися собою», але навіщо такі випробування простим смертним? Ось стаття, в якій ми спробували відповісти на питання, чому люди беруть участь в ультрамарафонах.

Фото: інстаграм Скотта Джурека

Текст українською: Наталя Сколоздра