Звіт про Elbrus World Race: 112 км навколо найвищої точки Європи

Elbrus World Race — це змагання з трейл-ранінгу у Приельбруссі. Воно складається з трьох дистанцій:

1. Mountain Trail — 34 км довжина і 2100 м набору висоти;
2. Mountain Marathon — 46 км і 3150 м набору висоти;
3. Mountain Race — 112 км і 5050 м. Головна дистанція, яка майже замикає кільце навколо найвищої вершини Європи — гора Ельбрус.

Два роки тому мені пощастило пробігти на цих змаганнях марафонську дистанцію і навіть якимось чином посісти третє місце. Але такі короткі трейли я не дуже люблю, і цього року нарешті вдалося вибратися на максимальну дистанцію.

Про мне

Бігом нерегулярно займаюся з 2011 року. У трейл прийшов із пішохідного туризму та спелеології. Ніколи не бігав на змаганнях менше 40 км у горах та 100 км по асфальту.

Найкращі результати: 100 км та 5000 м набору в горах — 18 год 5 хв, 100 км асфальт — 9 год 57 хв. У мріях: здолати 200 км на добовому бігу, організувати 100-мильний трейл.

Перед гонкою

Підготовка почалася з проблем, найголовніша — знайти напарника, оскільки з міркувань безпеки змагання командні. Серед знайомих таких відчайдухів не знайшлося, від розпачу дав оголошення у фейсбуці. Пошук йшов туго, але під завісу реєстрації мені таки пощастило і наша інтернаціональна іспано-українська команда «Bedrock» успішно увійшла до стартового листа.

Напарником моїм став Алехандро (Alejandro Ouziel) — іспанець з Женеви, земляк Кіліана, між іншим. Він, як і я, не міг знайти партнера і написав на Фейсбук. Отак соцмережі сприяють інтернаціоналізації спорту. Бігти з абсолютно незнайомою людиною добу в горах — велика авантюра.

Річ у тім, що на таких дистанціях йде божевільне навантаження не тільки на тіло, а й на психіку, сумісність характерів важлива не менше ніж однаковий рівень підготовки. Саме тому ми склали дуже щільну спільну тренувальну програму: один сніданок-знайомство, пробіжка 2 км по асфальту підтюпцем і один обід безпосередньо перед стартом.

Проблеми на цьому не закінчилися: оформлення перепусток до прикордонних зон, внески, страховка, довгий список обов’язкового спорядження — від трекінгових палиць до запасного водонепроникного ліхтаря. Але всі труднощі були подолані і за вісім днів до старту ми спали в наметі біля підніжжя Ельбруса.

Якщо зі спорядженням та документами все було гаразд, то моя фізична готовність залишала бажати кращого. Підготовку до сезону розпочав пізно, із середини січня. До середини квітня набігав щось близько 900 км та 15 км набору висоти.

Але потім тренування різко пішли на спад, і за 2,5 місяці до старту загальний набіг на тренуваннях був менше ста кілометрів, натомість на змаганнях понад 300 км і 10 000 м набору.

Elbrus Mountain Race відбувається на висоті від 1400 м до 3700 м над рівнем моря. Усього нам треба було піднятися на 4 перевали. Адаптація до висоти — один з ключових елементів підготовки, оскільки гірська хвороба, спричинена нестачею кисню, для мене починається вже з 2700 м. Є, звісно, такі унікальні, які і Тур Гігантів біжать «з коліс», але я до їхнього перелику явно не належу.

До висоти звикати ми вирішили на схилах Ельбрусу. Ми — це я і моя дівчина Ліна, яка зареєструвалася на марафон. Алекс акліматизувався у себе в Альпах — сходив на Монблан і бігав на висотах до 3000 м.

Адаптація пройшла непогано: ночівлі зробили на 3500 м, 3800 м та дві на 4100 м. В останні дні пульс перед сном у спокої – 85-90 уд/хв, вранці — 60 уд/хв; отже, організм звик до висоти. Водночас спробували піднятися на Ельбрус, але не дала погода та гіпоглікемія. Ми повернули назад на 5200 м.

Гонка

Склад команд цього року був відверто слабенький, тому на призи ми цілком могли розраховувати. А призи чималі 100 000 рублів на продукцію Adidas за перше місце. Стимул бігти!

Організатори дуже дбали про безпеку, контроль спорядження був дуже ретельним. На марафоні та трейлі перевіряли спорядження навіть на фініші. Як на мене — дуже правильне рішення. Минулого року навіть одну з призерок дискваліфікували через відсутність обов’язкового спорядження.

Брифінг порадував своєю детальністю: з проектором, картами, кожен метр дистанції було описано.

Передстартового мандражу не було взагалі (про Алекса не можу сказати), виспався, наївся, зараз би в гамаку повалятися з книжкою, але ні — попереду більше доби бігу.

І навіть перед самим стартом нам не дають спокою — покажіть куртку, покажіть свисток.

От і старт. Гарний, але не справжній. Це старт для Адідаса, а час відраховуватиметься після переправи через річку Баксан.

До переправи час у залік не йде, тому ми неспішно трусимо перші 2 км. Але картина вже вимальовується: вдається одночасно з командою Альпіндустрія (Ірина Сафронова та Яків Фрейнклах). Решта серйозно відстали навіть на такій ділянці. Це вже показник і він тішить.

Переправа через річку Баксан. Сонце цього року виявилося немилосердним. Річки, які й до того було важко переходили вбрід, тепер становили реальну небезпеку для життя.

Ось і розпочалися справжні змагання. Зліт на перевал до 3400 м. Ми взяли добрий темп і впевнено вирвалися вперед. Схил крутий, сипучість. З-під ніг відлітає важкий камінь. Добре, що ми йдемо першими!

Доріг і стежок майже немає. Ідемо по треку в годиннику у Алекса, так навіть зручніше, ніж з моїм Гармін 62S, який треба тримати в руці.

Перший підйом іду без палиць, тому що у мене на початку дистанції лімітуюча ланка ЧСС, ноги сильні, немає сенсу додатково навантажувати серце. При виході на льодовик (через спеку він більше був схожий на сніжник) підстрахувався нерозкладеною палицею як льодорубом.

На перевал ми вийшли першими, але на крутому і досить небезпечному спуску повз нас гірською козою проноситься Іра Сафронова, Яша ледь встигає за нею вниз. Досвід є досвідом, але це лише початок дистанції, все стане зрозуміло на другому перевалі.

За перевалом починаються проблеми. Стежки то з’являються, то зникають, трек у результаті заводить нас у курумник у густі чагарники рододендрону.

Моя нога чомусь вирішила зупинитися в щілині між камінням, а решта мене вирішила йти далі. Хрускіт у коліні повідомив, що ліва нога проти такого рішення. А попереду ще 100 км! Прикро.

Але все обійшлося. Що там хрустіло не знаю, але далі ми пішли бадьоро.

Постійні броди, на воду вже не звертаємо уваги. Трек йде через річку, але ми вирішуємо бігти лівим берегом. За кілька кілометрів стежка закінчується, але хорошого броду немає. Заходжу в річку до пояса — зносить. Далі не ризикую йти.

Приходить одкровення, навіщо в обов’язкове спорядження включили палиці: без них просто змило б. Виловлювали б нас уже в Азовському морі. Якось перебираємось, але втратили хвилин десять.

За першою прикордонною заставою розпочалася найзручніша ділянка на всій дистанції: кілометрів 40 рівної дороги, якою можна впевнено бігти, що ми й спробували зробити.

На 30-му кілометрі остання перевірка документів та довгоочікуване закидання. На дистанції нас взагалі не годували, все на собі. Було лише два закидання, куди можна покласти все, що душа забажає. Ну, майже все. Тепер я знаю, що не варто класти в рюкзак перестиглі банани, навіть якщо ти запихаєш їх у кросівки.

Мені дорогою спала на думку геніальна ідея — відрізаю від пляшки імпровізовану «склянку» і кладу в сітку рюкзака, тепер можна дуже швидко пити холодну воду з струмків, не парячись з гідратором. Змінюю взуття та шкарпетки, перевіряю пластир на нігтях, заливаю апельсиновий сік у пляшку та вперед.

Алеханро потихеньку починає здавати. Спека тисне сильно, хоча буває і гірше. Переходимо на крок. Намагаюся взяти напарника «на резинку» — але він надто слабко навантажує її, через що не може підтримувати темп. Ну і добре, значить можна розслабитися і йти в своє задоволення.

На гонці дуже важливо вчасно одягнутися, бо момент, коли не те що біг, навіть ізофолія не врятує, завжди підходить непомітно.

Вечоріє, стає прохолодно. Перед підйомом на другий перевал оцінюємо свій темп і розуміємо, що не зможемо зігріватись рухом.

Алекс утеплюється, я одягаю вітрівку і баф. В них так і пройшов усю ніч. Але, по-перше, я сам по собі морозостійкий взимку в сандалях і футболці ходжу, по-друге, погода вночі була ідеальна.

Піднімаємось повільно, висоту взагалі не відчуваю. Фантастичний захід сонця м’яко гасить фарби і ми дістаємо ліхтарі. Майже перед перевалом бачимо далеко внизу дві команди. Година шляху від нас, не менше. Значить, розслаблятися не треба, але й поспішати нікуди — перше місце ми вже не наздоженемо.

А за перевалом настає розплата за 40 кілометрів рівної дороги. Камені, каменюки, каменища. Починаємо бігти, але у Алекса спазм у животі, можемо тільки йти вниз. Стежка якщо і з’являється, то є вузькою коритоподібною щілиною, бігти по якій немає змоги.

Блукаємо мореном у пошуках кращого варіанту. Трек від організаторів робить те саме, але не завжди разом з нами. Одним словом, «дороги, які ми обираємо, не завжди обирають нас».

Окремого опису варта нічна переправа через річку. Втомлений мозок відмовлявся вірити, що нам треба саме на той берег і тут, але трек невблаганний. Довелося роззутися, оскільки у мене не було кросівок на другому закиданні.

Енергетики, кажете, кофеїн, гуарана там всяка? Брід майже до пояса в крижаній воді, з ризиком бути змитим у річку, забезпечить вам неймовірні відчуття та заряд бадьорості на всю ніч! Перед вживанням ознайомитися з інструкцією, є протипоказання.

Але все не так і страшно: у самій воді холодно, а на березі одразу попускає; ми витираємо ноги моєю фліскою і вперед, до Північного табору.

На закиданні проводимо 25 хвилин. Заливаю два літри кока-коли в гідратор. На випадок НП беру флісові штани. Їжа не лізе, хоча зазвичай я навіть яйця варені на добових перегонах їсти можу, мабуть висота та нестача солей свою справу зробили.

І тут Алехандро простягає мені чурчхелу. Їжа богів! Я швидко поглинаю її. «Ой, а в тебе лише одна? І ти також хотів? Ну вибач…»

Після Північного табору тактика руху змінюється. Раніше майже весь час тримався попереду, намагаючись розігнати Алекса. Тепер ми неспішно йдемо поряд. Прямо похід вихідного дня, а не ультратрейл.

Нічний Ельбрус із повним місяцем йдуть за гори, найкрасивіша ущелина нарзанів Джилі-Су зустрічає шлагбаумами та асфальтом. Тільки зійшли з дороги і знову складний рельєф, стежки такі, що краще йти поруч. Нескінченний перевал якийсь.

Трохи відпочили на перевалі. Повільно повземо до наступного — Киртикауш, 3242 м. Там будимо в наметі сонного волонтера і робимо позначку — до фінішу кілометрів 18-20 і майже 2000 м спуску.

І тут відбувається якесь диво — Алекс вставляє навушники, включає музику і раптово задає якийсь божевільний темп. Ні, я люблю спуски, але нестись швидше ніж 5 хв/км на досить технічному схилі після доби руху і для мене не зовсім просто.

Фініш

Починається розмітка марафону, вибігаємо на дорогу. Зголоднілі фотографи на джипі радісно накидаються на нас. Постійно обганяють та фотографують знову і знову. Таке відчуття, що за все життя мене так не фотографували. А фото на славу вийшли.

За 10 кілометрів до фінішу переходимо на крок, йдемо зі швидкістю 5-6 км/год, спека тисне все сильніше та сильніше. Взагалі, на ультра забігах за відсутності очної боротьби, основна мотивація руху під кінець дистанції — це бажання, щоб усе швидше закінчилося. Так сталося і цього разу.

За 6 км до фінішу я сказав Алексу: “Давай бігти, я вже психологічно не можу йти”. І ми знову помчали вниз зі швидкістю майже 5 хв/км.

Дорога вся в камінні, біжу і завжди дуже боляче спотикаюся. У гідраторі у мене була тепла, розбавлена ​​тричі кока-кола, від спеки вже не міг пити її, а води за 6 км до фінішу не було. Ось це і зіграло зі мною злий жарт: від останнього прискорення мало не втратив свідомість, довелося сісти на землю. Нас усі вітають, Ліна обіймає мене, а я — «Води!».

Тому варто бути обережнішим з фінішем у спеку і не надриватися без потреби.

Але все гаразд, невеликий відпочинок і можна знову бігти!

А наступного дня, рано-вранці, я вже волонтерив на марафонській дистанції та на трейлі, зустрічав і учасників нашої дистанції, які відстали від нас майже на добу. Ці люди вражали мою уяву — я розумію, як пробігти цей маршрут швидше за 20 годин, але яку силу волі треба мати, щоб йти ним два дні, я не можу уявити.

Всім бігунам раджу, хоч зрідка, допомагати в організації перегонів — це не менш цікавий досвід, ніж сама участь.

Резюме

Гонка ця дуже яскрава, цікава і в технічному плані, і з погляду призових. Ходили чутки, що наступного року хочуть доповнити змагання ще й 70-кілометровою дистанцією — було б чудово!

Дякую всім, хто організовував, допомагав, чекав і вірив!