Chicago Marathon 2014: коли найкраще ворог хорошого

Центр Чикаго тиснеться до озера Мічиган стіною хмарочосів, 5 з яких входять до рейтингу найвищих будівель світу. Коли потрапляєш сюди відразу затерпає шия — довго ходити, задерши голову вгору, не виходить.

Карта міста суцільно всіяна зеленими квадратиками: куди не піди, рано чи пізно зустрінеш парк з ігровим полем та доріжками. А з півночі на південь уздовж озера, яке за площею більше за Азовське море, розтягнувся Lakefront Trail Path. Це 30-кілометровий біговий рай з дюжиною стадіонів, полів для гольфу, яхтовим клубом та запаморочливими краєвидами на хмарочоси даунтауна. Цей маршрут — мекка всіх бігунів та велосипедистів міста: мальовнича дорога, розмічена кожні півмилі зі з’їздами та фонтанами з питною водою, пляжами та лавками.

Завдяки такому вибору маршрутів складається враження, що люди тут роблять лише дві речі — працюють та бігають. А в перерві сплять та їдять.

Біговому руху Чикаго десятки років тут є кілька великих бігових клубів, регулярні піца/паста-мітинги, кілька компаній бігового туризму, і навіть спеціальні хештеги для соцмереж, за якими можна відстежувати тематичну інформацію. Марафон — це щось рідне та природне для Чикаго. Ресторани закликають на “вуглеводне завантаження”, в місцевому університеті читають курс про організацію марафону, а у всіх видах транспорту оголошують про перекриття маршрутів.

Наприклад, якщо на популярному маршруті сталася подія або в біговому магазині знижки, про це можна дізнатися за хештегом #runChi або #chiLFT.

З кожним днем на вулицях ставало більше людей у звичайному одязі, але бігових кросівках та годинниках. А за день до старту все, здається, тільки на безпритульних не було прозорих фірмових рюкзаків з написом Chicago Marathon. Все це скидалося на якийсь фестиваль.

За два дні до старту розпочалася спортивна виставка з видачею номерів. Величезна територія, тисячі людей та 200 спортивних брендів під одним дахом, бездоганна робота волонтерів — ось дуже коротка характеристика того, що відбувається.

Майже скрізь давали щось скуштувати, дарували сувеніри, рахували фінішний час на красивих папірцях, напували пивом або заманювали автографами відомих людей: прийшли Дін Карназес, Скотт Юрек, Микола Романов.

Щоб обійти все експо, нам знадобилося три години і 100 доларів: ціни були демократичними і хотілося щось купити.

Загалом, отримавши стартові номери одними з перших, наступного дня голову наполегливо навідувала думка поїхати на експо знову. Однак раціональність перемогла: залишитися вдома, остаточно здолати джетлаг, щоб о пів на восьму ранку стартувати на одному з наймасштабніших і найпрестижніших марафонів світу.

О п’ятій годині недільного ранку, коли будь-яка нормальна людина ще спить, на одній із найвіддаленіших станцій метро Чикаго у вагон зайшла дюжина людей у бігових кросівках. На наступній станції ще 20, і 30 ще через одну. У районі даунтауна (або “Петлі”, як називають цей район чиказьці), у всьому поїзді гелю не було де впасти.

Багато хто заходив сім’ями, розносячи вагоном аромати кави та випічки. Мами і тати тримали в руках рулони плакатів, а ті, кого вони збиралися підтримувати, робили хвилюючі селфі та налягали на вуглеводи. Піднявшись на вулицю, ми побачили незвичайну картину: у ще сплячому місті натовпи людей стікалися до Грант-парку, до роздягалень і стартової арки. Десь високо кружляв гелікоптер.

Як тільки розвиднілося, понад 40 000 бігунів зайняли свої місця у стартовому створі.

Я хочу зняти капелюх перед людиною, яка продумала мить старту: ми стоїмо, оточені з трьох сторін хмарочосами, і тільки-тільки видніється схід сонця. А потім рівно у зазначений час, просто, без урочистих промов, під заводну композицію Роллінг Стоунз усі починають бігти. Адреналін переповнює і важко себе стримати, щоб не зірватися на спринт. Навколо частокіл висоток, попереду — усе місто.

Маршрут марафону розпочинався в центрі, потім ми взяли курс на північ, і повернувшись, відвідали південну частину міста. Фініш був там, звідки й стартували. Плоский швидкісний марафон з кількома мостами-підйомами.

Організатори заявили про 1,7 млн людей підтримки. З першого кілометра ти почуваєшся учасником Олімпійських ігор: уявіть собі суцільну стіну вболівальників на 95% усієї дистанції. Усі вони стоять у кілька рядів, і тримають плакати, фанфарять, кричать, дзвенять, барабанять.

Хтось виносив колонки надвір і ставив свою музику. А хтось накривав біля дороги стіл, щоб пригощати сусідів та бігунів. Були й ті, хто самостійно намагався допомогти бігунам: зворушливо подавав цукерки біля дороги чи підтягував ящики з водою.

Плакатам уболівальників можна присвятити окрему статтю. Здається, що Chicago Marathon — це не лише спортивний захід, а й бієнале сучасного мистецтва. Малювали і писали хто на що гаразд: ось гумова жінка із секс-шопу тримає табличку з посланням для Джефа, а ось хтось розгортає плакат із написом “У моїх очах ви всі кенійці”.

“Я просто збираюся перейти дорогу”, “На фініші на тебе чекають коктейлі та секс”, “Чи не надто багато роботи за безкоштовний банан?”, “Тут був мотивуючий напис”, “Це найгірша костюмована вечірка” та багато інших плакатів викликали усмішку, напад сміху або комок в горлі. Хотілося запам’ятати чи сфотографувати їх усі.

Маршрут марафону пролягав через райони, населені громадами: студентською, мексиканською, китайською, американською. Тут уболівальники створювали свою неповторну атмосферу та намагалися зробити так, щоб тобі сподобався саме їхній район.

Ближче до 30-го кілометра захотілося тиші, а плакати стали здаватися суцільною стіною, що не читається. Втома давалася взнаки, але божевільна підтримка гнала вперед, заглушаючи внутрішній голос, який пропонував “всього на хвилинку” пройтися пішки.

Так тривало до останнього метра, коли ми повернулися до даунтауну. Там рівень шуму, здається, був максимальним. У мене просто у вухах дзвеніло.

Фініш, 2 години 56 хвилин. Коли перетинав фінішну лінію, диктор голосно оголосив: “Ukraine, Pavel Uvarov”.

Праворуч і ліворуч стояло, напевно, сотні дві волонтерів, які безперервно аплодували фінішерам. Кожен із них щиро намагався сказати щось хороше, підбадьорити. Неймовірне відчуття йти у такому коридорі. Окрім привітань, марафонців буквально завалювали їжею, водою, ізотоніками та навіть наливали пиво. Така собі миля достатку: виходиш із неї з великим пакетом їжі, келихом пива та медаллю.

Потім усі збираються у парку біля сцени. Там частують їжею, виступають артисти, працюють масажисти. Це повноцінна вечірка просто неба на якій, — небачене видовище, — танцюють люди, які зовсім недавно важко долали останні кілометри.У мене невеликий досвід участі в марафонах, але якби мене запитали, яким має бути ідеальний, я розповів би про Чикаго. За весь тиждень у цьому місті не було нічого, пов’язаного з бігом, що хотілося б покращити.

Мабуть, це і є головний недолік: тепер усі наступні старти я автоматично порівнюватиму з найкращим, у якому брав участь, а потім засмучуватись, не зустрівши чогось ще ідеальнішого. Втім, завжди залишається опція повернутися і пробігти в Чикаго знову. Немає нічого неможливого.

Мотивує? Ось тут можна дізнатися, як потрапити на Чиказький марафон та інші мейджори.