Virgil Crest 100: 163 км по горах за 20 годин

Знайомтесь, Денис Михайлов — ультрамарафонець, сертифікований тренер з бігу (Асоціація Легкої Атлетики США) та сертифікований експерт в галузі веганського харчування (Корнельський університет, США). Йому 30 років, і живе він у Нью-Йорку.

З моменту початку нерегулярних занять бігом (переважно дорогою на роботу і назад) пройшло всього 2 роки. За цей період Денис встиг зібрати призові вершки з низки престижних надмарафонів:

у вересні 2012 року виграв авторитетний американський забіг у горах на 100 миль (160 км) Virgil Crest 100;
у травні 2013-го з рекордом гонки став першим у North Face Endurance Challenge: 50 км у горах штату Нью-Йорк;
у червні 2013 року — 1 місце на одному з найважчих надмарафонських маршрутів в Америці, в гірській гонці на 90 км Manitou’s Revenge;
у травні 2013 року — посів друге місце у гонці на 167 км у горах Вірджинії;
у вересні 2014 року Денис став першим спортсменом, кому двічі вдалося перемогти в гонці Virgil Crest 100.

Підкорення останньої вершини символічне ще з однієї причини: дистанцію 163 км він подолав за 19 годин 56 хвилин, випередивши найближчого суперника на понад 30 хвилин, і покращивши свій же переможний час дворічної давності.

Історія нового рекорду у Virgil Crest 100 цікава і динамічна, тому ми вирішили поділитися з нею з читачами НБ.

Траса

Учасники Virgil Crest 100 стартують та фінішують у Hope Lake Park — це величезна рекреаційна зона неподалік від міста Вергілія, Нью-Йорк. Трасою для гонки є схили гірського масиву Greek Peak.

Взимку два десятки чудових лижних спусків окуповують лижники та сноубордисти. А восени ці стежки топчуть шалені ультрамарафонці. Дистанція складається з 2-х кіл, 80 км кожен. Загальний набір висоти — понад 7000 метрів.

Порівняно з минулими роками, маршрут цього разу включав більше лижних схилів та додаткові два кілометри дистанції (163 км у сумі). Ця траса заслуговує на повагу і дуже серйозну підготовку.

Біг гірками по лижних схилах перенапружує ікри та підколінні сухожилля. Біг вниз з крутої гори — анітрохи не легший для м’язів та суглобів: коліна та спина страждають теж. І з усіма цими «гірками», потрібно ще знайти в собі сили подолати всю 160-кілометрову дистанцію лісовими стежками.

В останні роки в силу різних причин з дистанції цієї 160-кілометрової гонки сходить понад половина тих, хто стартував.

Моя перша спроба подолання цього маршруту у 2012 році була доволі успішною. Але у 2013-му мені довелося вибути з гонки після 140 кілометрів через недостатню підготовку та переохолодження.

У 2014-му я підготувався набагато серйозніше і почувався впевненіше перед стартом цього маршруту, складеного досвідченим директором ультра-забігів Іном Голденом.

Підготовка

Як ви можете собі уявити, не просто готуватися до гонок крутими гірськими стежками, коли живеш на Манхеттені. Тому мені доводилося використовувати будь-яку можливість для того, щоб вирватися з міста і тренуватися в парках Harriman і Bear Mountain в околицях Нью-Йорка.

На піку тренувальних навантажень я набігав 115 км на тиждень, переважно лісовими стежками, з великим сумарним перепадом висот (бігав вгору-вниз горою).

За прогнозами популярного ультрамарафонського сайту Ultrasignup.com, головним претендентом на перемогу був Себастьєн Рульєр — член збірної Канади з бігу на 100 км та переможець кількох серйозних надмарафонських перегонів 2014-го року. Себастьєн посилено готувався до чемпіонату світу з бігу на 100 км у Катарі, і перед нашим забігом перебував у чудовій формі.

І, звичайно, всі погляди були націлені на переможця торішнього забігу Джима Блендфорда. Я «боровся» з Джимом вже двічі на 160-кілометровій дистанції (2013 MMT100, і 2013 Virgil Crest 100) і обидва рази йому поступався. Того року Джим провів чудовий гоночний сезон, завоював кілька призових місць та здобув одну велику перемогу з рекордом траси. Гонкою Virgil Crest 100 Джим завершував свій біговий сезон до наступної весни.

Гонка

Погода була чудовою, всі лідери взяли досить швидкий темп із самого старту. Перші кілька годин Джим, Себастьєн та я бігли разом у лідерах забігу.

Перша половина маршруту (50.8 км) була подолана за 8 год 44 хв — більш ніж на дві години швидше, ніж минулого року, і на годину швидше, ніж у день мого тріумфу 2012-го.

Я розумів, що підтримувати такий темп у першій половині гонки небезпечно (все-таки ще бігти понад 10 годин, потрібно зберігати сили), але я почував себе легко, і ноги не давали приводу для занепокоєння.

Після закінчення першої половини дистанції, бігуни потрапляють на початок маршруту, звідки вони стартували і розвертаються, щоб подолати друге коло завдовжки 80 км. На цій станції підтримки я заправився, залишив зарядку для свого годинника з навігатором, взяв айпод із навушниками.

Після розвороту на середині дистанції я майже відразу побачив Джима, який біжить назустріч до контрольного пункту. Він відставав лише на 8 хвилин. Коли ми перетнулися на стежці, він сказав, що вибуває з гонки. Ми обидва зупинилися. Джим сказав, що з самого початку почував себе не на всі сто — видно далися взнаки його виснажливі гонки навесні та влітку.

І ще він поскаржився на надто високий темп у першій половині нашого забігу. Я порадив йому відпочити на пункті підтримки та повернутися в гонку, але його забіг було завершено. Частина бігунів спочатку мала подолати лише половину нашої дистанції, і Джиму зарахували 3-е місце серед 80-кілометрових перегонів, що фінішували.

Себастьєн на той момент був всього за 25 хвилин позаду мене. Це невелике відставання та гарна стратегічна позиція для атаки у другій половині забігу. Він виглядав свіжим, і я розумів, що знижувати темп мені поки що ніяк не можна. На щастя, моє самопочуття поки що залишалося чудовим.

Я біг один уже понад 10 годин (ще з 26-го кілометра), і з настанням темряви моя увага почала розсіюватися. Один посеред ночі, напівголий, під яскравими зірками я біг високою травою на вершині лижного схилу, і раптом почав сміятися. Я відчув себе героєм комп’ютерної гри: те, що мене оточувало, здавалося несправжнім.

Що я тут роблю? Як мене занесло всім цим займатися? Кому може спасти на думку, цілодобово бігати ночами в лісі, та ще вгору-вниз лижними схилами? Я почував себе як дитина, яка робить щось без логічних причин, просто слідуючи якомусь первісному внутрішньому компасу, дозволяючи йому вести мене по життю…

Раптом моя увага різко сфокусувалася на темному силуеті, що стоїть біля моєї стежки, лише за кілька десятків метрів попереду. Побачивши мене силует почав… голосно співати та грати на гітарі! Пробігаючи повз, я зрозумів, що це люди з станції підтримки попереду вирішили таким чином підбадьорити втомлених спортсменів.

Тут варто додати, що рівень організації подібних надмарафонських перегонів тут, у США, надзвичайно високий. Кожен пункт підтримки — це справжній буфет з десятками різних напоїв і страв, на будь-який смак. Все продумано до дрібниць: наприклад, уночі більший акцент робиться на гарячі супи (для тих, хто змерз). І чим довше триває гонка, тим більший вибір високовуглеводних страв. Я чув, що на деяких станціях навіть у меню пропонували пиво та свіжоприготовлений бекон…

У районі 122-го кілометра я знову побачив Себастьєна і підрахував, що мій відрив збільшився до 45 хвилин. Залишалося бігти лише один марафон — 42 км.

Такий відрив на фінальному відрізку був уже відчутнішим, і я прийняв стратегічне рішення — трохи сповільнитися, щоб вбергти себе від форс-мажору та максимально знизити ризик несподіваної травми чи неправильного повороту.

Після останнього пункту допомоги мені залишалося лише 10 кілометрів до фінішу. Але на відрізку було повно глибокого бруду, а мої кросівки для асфальтових покриттів до таких умов зовсім не були готові. Якщо бігти по грузькому болоті, то часто нога може просто вискочити з кросівка і взуття доводиться руками виймати, повертаючись за ним, стрибаючи на одній нозі (кілька разів на початку гонки мені довелося таким займатися).

На останньому відрізку мені вдалося втримати непоганий темп, і за 3-4 кілометри до кінця я вже знав, що канадець мене точно не наздожене.

Я подивився на годинник: загальний час гонки — 19 годин та 40 хвилин.

Я не знав точно, скільки було ще бігти до фінішу, але він був, напевно, вже близько. Останні кілька кілометрів я біг швидко (у контексті 160-кілометрової гонки, звісно). До останніх хвилин не був упевнений, що вдасться вкластися в 20 год. Але все вийшло. Результатом задоволений: вдалося фінішувати за 19 годин 56 хвилин, без травм, збоїв та несподіванок.

Як я і очікував, Себастьєну вдалося трохи скоротити відрив, і він фінішував через 37 хвилин після мене. А 3 місце з результатом 25 годин 38 хвилин посів Джек Рейон.

Цього року 20 людей закінчили повну дистанцію 163 кілометри. Серед фінішерів — 3 жінки. Вибулих виявилося 55%. Для порівняння — торік 73% бігунів мусили зійти з дистанції!

Справжнім героєм гонки став Джим Портер (54 роки), який фінішував останнім. То був його перший у житті фініш 100-мильного забігу. Торік йому довелося зійти з дистанції після подолання 106 кілометрів. На цей раз він пройшов через всі 163 км, на що йому знадобилося 36 годин 20 хвилин! Наприкінці його одіссеї температура почала знижуватись і пішов дощ, але він продовжував рухатися до мети. Останні 40 кілометрів зайняли в нього дев’ять із половиною годин. Неймовірна сила волі.

Харчування

Перед гонкою: сироїдний шоколад, фруктові соки, банани.

Під час гонки: переважно апельсиновий сік, кілька спортивних гелів (напіврідкий цукор), соки, кілька веганських спортивних батончиків, пара склянок спортивного напою.

Директор гонки був готовий до мого візиту та запасся величезною кількістю фруктів!

via.
Фото: fruktoed.com, greekpeak.net, joanroch.com, denismikhaylove.com, Julie Goodale, Veronica Mikhaylove, Karen Blandford, Tom Garby.