Наш читач Михайло Василенко взяв участь у масовому забігу на 400-метровий гірськолижний трамплін у Словенії, а потім написав звіт і поділився своїми враженнями про цей нелегкий і незвичайний старт.
У 2011 році австрійцям спала на думку ідея провести змагання з бігу на гірськолижний трамплін. Після перших тестів стало ясно, що вертикальні забіги — дисципліна незвичайна та цікава (тестерам було дуже тяжко!). Тоді ж, влітку, відбулися перші змагання в Австрії, на які зібралося 60 учасників в особистому заліку та естафетні команди.
Дистанцію було обрано 400 метрів, тому що схили найбільших трамплінів світу (від верхньої точки, де стартують лижники) мають довжину від 250 до 400 метрів. Відповідно, не на рекордних трамплінах (наприклад, у Фінляндії) бігуни стартують із плоскої місцини і біжать нею першу сотню метрів.
Поступово дисципліна розвинулася у світову серію. У 2015 році відбувається вже 7 етапів: Фінляндія, Канада, Німеччина, Чехія, Австрія, Словенія та США. При цьому в серії задіяно один із двох найбільших трамплінів світу — у словенському місці Planica. Це найважчий етап серії з набором висоти по трасі 230 метрів, стартом 400-метрової дистанції відразу під гору без будь-якої рівної ділянки і тим самим максимальним ухилом 73 градуси.
На ньому мені зовсім не бігуну, і довелося спробувати свої сили.
Почалося все дуже просто — побачив рекламу Редбулла у фейсбуці, подивився промо-ролик і зрозумів, що офігенні змагання. А ще — що я цілком можу доїхати до місця проведення, відклавши на тиждень участь у крос-кантрійних стартах, які займали вихідні за останні півтора місяці.
Бігаю я тільки взимку і тільки гірськими трейлами, тому з лютого я набігав з різних приводів кілометрів 200, не більше. Вирішив, що до цієї гонки треба зробити кілька тренувань із ходьбою та інтервалами під гору, щоб порвати м’язи не на гонці, а трохи наперед.
Кілька прогулянок горами з дружиною, одне інтервальне тренування — ось і вся спеціальна підготовка. В інші дні, як завжди були велосипедні виїзди, щоб не надривати і без того здивовані ходьбою та бігом у гору м’язи ще сильніше.
Зареєструвався онлайн, сплатив участь, на місці все дуже чітко. Стартовий пакет із купою приємностей, іменним номером, спеціальною футболкою (для кращої картинки всі біжать ці змагання в однакових білих спонсорських футболках від Salomon, зрозуміло з правильної тканини).
З нагоди участі у цих змаганнях мене підтримав офіс Salomon, за що дякую його представникам. До гонки я отримав чудові Speedcross 3 CS з дуже агресивними гумовими шипами, які за моїм задумом мали сильно допомогти на такому великому ухилі. Проте організатори підійшли до цієї історії монументально. Salomon на місці безкоштовно видавав на час змагань взуття всім охочим. Все, що вони мали, розібрали миттєво.
Провели брифінг, дружина вирушила до вболівальників на схил, а я подивився на перший кваліфікаційний старт. Про естафетні змагання говорити не буду, це інша пісня: весело, але забіг на 50 чи 100 метрів — це чистий інтервал, у якому люди просто біжать на повну, забиваються до кінця відрізка, передають естафету та валяються на землі. Нічого незвичайного в такій вправі немає, крім атмосфери навколо.
В особистому заліку брали участь 300 осіб (організатори оголошували ліміт у 200 осіб, але потім підняли). Вони були поділені на 5 кваліфікаційних забігів по 60 осіб. Перші 5 фінішерів кожного забігу проходили у фінал автоматично. Ще 50 людей відбиралися у фінал за особистим часом. Разом у фіналі стартують найкращі 75.
Моїм завданням-мінімум було фінішувати у верхній половині протоколу, тобто потрапити у перші 150. Завданням максимум — потрапити до фіналу. Мій кваліфікаційний старт — другий, тому уважно подивився на те, як стартували перші 60 учасників. Відразу відзначив для себе приблизно 90-кілограмового товариша, який пішов у гору в першій десятці і візуально робив хвилинний інтервал. Гонка займає 6-10 хвилин, а тому або він неймовірно сильний, або повинен розплатитися за різкий старт. Перші 100 метрів — він у топ-10, другі 100 — він уже у тридцятці, але йде рівно. На позначці 250 метрів він просто став на місці і стояв секунд 5, мабуть, усвідомлюючи всю марність буття. Фінішував він десь у районі 50-х місць.
Їхня кваліфікація добігає кінця, нас викликають на старт. Виходжу на лінію з рештою, всі активно розігріваються. Роблю кілька кроків вгору схилом і тільки в цей момент м’язи повідомляють, що за жесть відбуватиметься. Візуально порівняно з горою здається, що перші метрів 10 ухилу ще майже немає. При цьому ноги повідомляють, що це “майже ні” і є тим, що я раніше називав бігом під гору. Що ж буде на основному градієнті? Вирішив взагалі про це не думати.
Дивимося на великому екрані, як доповзають останні учасники минулого забігу. Нормальні результати були від 6.30 (лідер) до 8 хвилин, а останні фінішували в районі 12 хв. Після 15-ї обіцяли знімати з траси, але начебто всі впоралися.
І… старт! Усі побігли вперед, а я пішов. Очі в мене радикально розширилися від того, як усі вирушили в дорогу. Проходжу 15 метрів, обертаюся і роблю кілька кроків спиною вперед. За мною лише двоє із 62 осіб у забігу. Я 60-й, чудово.
У планах було пройти пішки усі перші 50 метрів і лише тоді переходити на дистанційний темп. Який також не біг, звісно, але вже можна підняти пульс. Все тому, що зупинитись на середині гори зовсім не хотілося. Ну і ще мені морально набагато більше подобається страждати, наздоганяючи когось, ніж робити те саме, коли обганяють тебе.
Пройшли позначку 50 метрів, почав додавати. Поступово, але дуже повільно почав діставати перших учасників. Перша двадцятка, здається, ще на 50 метрів попереду. Починаю думати, що почав аж надто плавно. Після перших 100 метрів (позначка 300 метрів до фінішу) я вже десь на 40-му місці. А ось до позначки 250 людей починає натурально вставати.
Намагаюся йти вертикально, але не спиратися на землю руками не виходить, тому що вона до цих рук надто близько.
Так і проситься підтягнутися за колоду або розстелену під травою сітку. Ось я десь за 270 метрів до фінішу. Іду тут 33-м.
Взуття чудово допомагає, але в нього є мінус — зчеплення на жорсткій поверхні, яка чекає на мене на останній сотні метрів — там де буду підніматися бетоном. Поки що все шикарно. За винятком м’язів, які забиті у мотлох. Це найголовніше відчуття у цій гонці.
Я поясню. На байку забитість м’язів мене не лімітує. Обмежує пульс, серце, тому я не піднімаю в гонках каденс вище 90-ти. І чомусь я був певен, що тут теж буде так. Ну або якщо почнуть забиватися м’язи, перейду на дрібніший і частий крок, щоб розплачуватися пульсом.
Коли їдеш у велосипедній гонці під гору на байку і ухил стає некомфортним — перемикаєшся, перемикаєшся… а якщо неприємно заламуєш уже на найбільшій зірці ззаду, то доводиться злазити й бігти. А якщо зовсім біда, то переходиш на крок. Проблема в тому, що на Red Bull 400 ми вже крокували, здається, настільки повільно, наскільки могли, а ноги все одно були забиті в мотлох і ставало тільки гірше. Віталій Рибаков, який ставив мені велосипедні тренування, точно сказав би, що за цієї ситуації треба сходити, щоб не вбити божевільним закисленням мітохондрії.
Але якою ж божевільною волею треба володіти, щоб зійти на Red Bull 400 під наглядом кількох тисяч глядачів на цьому гірськолижному трампліні?!
І я тупав далі, у тому ж темпі, закисляючись все сильніше. І, що дивно, продовжуючи обганяти. До бетонки фінішних 100 метрів, тієї частини, якою розганяються лижники, я був уже 15-м. На самому бетоні наглухо зникло зчеплення. Напевно, так було у всіх, але я дерся вже в основному чіпляючись пальцями за дірки в гумових боковинах цієї розгонки. На середині навіть упав, ударив коліно і трохи з’їхав назад. Рахував там кожен метр траси та фінішував 12-м за 7:07.
Помічники організаторів хапали кожного учасника під руки та проводжали до матів. Там я і впав, узявши запропоновану мені пляшку води. Відкрити її та попити я зміг приблизно хвилин через 15, коли нас на підйомнику спустили вниз. На фініші робили замір лактату та визначали переможця у спец-номінації на максимальне значення. Номінація виявилася провальною, бо для вимірювання після фінішу треба кудись підійти, що було абсолютно неможливо з підкошеними і по литках, і по стегнах ногами.
Через годину почали оголошувати фіналістів. Назвали мене і першу хвилину я цьому радів. Потім згадав, що доведеться повторювати і що від такого відмовлятися, напевно, не варто. Буду стартувати. Ось такий мав настрій від новини, що я пройшов у фінал.
За підсумками всіх кваліфікацій я мав 53 місце. До старту фіналу було 3 години, тому я з’їв пасту від організаторів і став пробувати різні методи приведення себе до тями. Легка розтяжка, ходьба, ноги вгору… все здавалося досить марним. Невелика забитість залишилася, то я й вийшов на фінал, передчуваючи погане.
На старт став поруч із багаторазовим переможцем цієї гонки — Ахметом Арсланом із Туреччини. На найпершій фотографії в пості наш фінал і саме він біжить першим за десять метрів до фінішу. Я подивився, як він готується: робив пробіжки, а на старті спокійно сів на півхвилини навпочіпки. Це для мене було очевидним знаком, що забитості в нього близько немає.
Після старту усі знову втекли вперед. Перші 10 метрів, хоч як це дивно, Ахмет почав майже як я, суворо кроком. Далі він пішов уперед, а я лишився сам. Зовсім один. Не лише останнім, навіть метрів на 10 уперед не було нікого. Приходити 75-м, хай і у фіналі, зовсім не хотілося.
Пам’ятаючи про те, що на бетоні наприкінці дуже важко обганяти і взагалі більше зображаєш альпініста, вирішив викластися на найкрутішій трав’яній ділянці – другій стометрівці траси. Натовп наздогнав, когось обігнав, а далі просто почав терпіти. На бетонці шалений натовп, обганяти неможливо і це напевно добре. Ближче до фінішу народ зненацька починає працювати ліктями. Останні 5 метрів на півтораметровій ширині траси одночасно було 4-5 осіб. Мій час 7:09 – дотерпів і посів 51 місце.
На фініші учасників знову беруть під руки, але тепер ще треба знайти місце — на маті дуже багато людей, бо до нас фінішував жіночий фінал. Знайдіть мене на цій фотографії:
Після цієї гонки минув тиждень. Якісь м’язи порвав, але це дрібниці. Головне — впала аж на 30 ват бойова потужність на байку (на анаеробному порозі). Мабуть, мітохондрії від забитості пристойно повмирали, що в мене, здається, вперше. Ставлюсь до цього по-філософськи і повернувся до активних тренувань, щоб надолужити втрачене.
Підсумок про саму гонку — вона чудова. Це дуже цікаво, якісно організовано, дуже зрозумілий челендж і те, як до нього можна готуватися. Але брати участь там я раджу тільки тим, хто може боротися за першу десятку у фіналі.
