Марафон у Валенсії: сонце, барабани та найкращий у світі фініш
Пам’яток багато: Місто мистецтв та наук, Океанографічний парк, Біопарк… З туристичного погляду місто привабливе.
Аргументи за те, щоб бігти цей марафон:
- Цілком рівна траса;
- Феєричний фініш по настилу над водою. Це треба зробити хоч раз у житті!
- Траса красива і різноманітна. Приблизно після 27 км проходить Старим містом, є на що подивитися, відволіктися від втоми.
- Багато вболівальників. Причому, починаючи з половини дистанції, їх все більше і більше.
- Гарна організація, всього (води, їжі) вистачає. У фінішній зоні хоч трісни. У двох місцях (на 25 та на 35 км) давали гелі (мені не знадобилося). Окрім того, на пунктах харчування був вазелін.
- Не надто багатолюдно. 13 тис. учасників у 2014 році. Тобто такої штовханини, як, наприклад, у Берліні, тут немає. Натовп не заважає бігти.
- Медалька симпатична. 😉 І футболка хороша.
Як дістатися до Валенсії
У мене був переліт Lufthansa Київ — Франкфурт — Валенсія і назад. Не дешево. Але якщо вирішите летіти, припустимо, до Барселони, а потім добиратися до Валенсії місцевим транспортом, добре вивчіть ціни — квитки на поїзди дорогі. З аеропорту до міста можна дістатися на метро. Дуже зручно.
Взагалі для мене марафон розпочався в аеропорту Франкфурта. Я швидко йшла у бік свого гейту і помітила, що якась пара явно обговорює мене. Придивилася — жінка «в нормальному одязі», а чоловік — в яскравих крутих кросівках, джинсах та синтетичній футболці кольору «вирвиоко». Подивилася на всі боки: до гейту сходилися люди в джинсах, яскравих кросівках і в синтетичних футболках з написами типу ‘mont blanc … ultra’, ‘…finisher 2014’, ‘… 100 km…’ І всі як на підбір сухі, підсмажені.
«Ого-го! Серйозний, мабуть, захід», — подумала я і підбадьорилася, начебто на старті.
Погода в середині листопада
Було тепло, в день старту вдень приблизно +19+23, вночі близько +15°C. Сонячно. Місцеві ходять у чоботах і куртках. 🙂 Специфіка: сильний вітер. Вода у морі досить тепла. Ми купались.
Видача номерів, експо, “паста-паті”
Експо, хм… Наче щось хороше треба сказати? Нуууу, на одному зі стендів безкоштовно роздавали мандарини та хурму місцевого виробництва. Дуже смачно. Роздавали цілими сітками.
Ще добре в експо було те, що ми нічого не витратили. Нічого. Хоч ми й любимо покупки, але тут купувати не було чого. Проте експо відбувалось у Місті науки та мистецтва, а це красиво. І Океанаріум під боком — туди варто сходити, сподобалося.
Паста-паті було паелья-паті. Тоді мені здалося, що смачно. Та через пару днів я спробувала паелью у гарному ресторанчику і зрозуміла, що на паті був просто варений рис зі спеціями та овочами. Єдиний недолік паелья-паті — посадили нас усіх на вулиці, в тіні, у страшенно вітряному місці. І день був якийсь прохолодний. Тобто змерзла я, як цуцик.
Треба зізнатися, що приблизно за три тижні до марафону нахлинула на мене туга та розгубленість. Як бігти? Чи треба бігти? Попередній результат був 3:29, але здавалося нереальним повторити його. Навіть проскакували думки взагалі не їхати.
А після прильоту до Валенсії мені раптом полегшало. Відразу на душі стало світло та легко. А в голові несподівано само собою з’явилося чітке розуміння, як бігти, щоб усе було добре.
День марафону
Ось є люди, яким треба спеціально себе роздражнити на старті. У мене інше завдання — якось стримати злість і адреналін, заспокоїтися.
Роздягальні там же, де старт та фініш. У паркінгу. Для нас, приїжджих, було неочевидно, що в цей паркінг є кілька входів, тому я нервово вклинилася в натовп, який ломився крізь вузький вхід паркінгу. Що там усередині, я теж не знала, тому одразу в натовпі почала швидко знімати з себе зайвий одяг. Як наслідок загубила одну сережку. Трохи засмутилася.
Усередині паркінгу (якщо знати, як він улаштований) було просторо. Можна було й не штовхатись на вході. Натовп жителів півдня, ех.
Туалети були, багато. Черги біля них були дуже неспішні, тож вирішила махнути рукою. А після кілометрів 10-15 вже якось і не до того. (Не-бігуни, вибачте мені за такі подробиці, але для бігунів це важливо!)
Стартовий блок… Де мій стартовий блок, трясця?!
Так ось, іспанська специфіка — мало хто говорить англійською. Тобто ти не можеш підійти до першої-ліпшої людини, і дізнатися те, що тобі треба. Доводиться шукати тих, хто тебе зрозуміє. (Моя передстартова агресія переходить у передстартове шаленство).
Бачу — пейсмейкер! На 3:30!! «Де», питаю, «наш із вами спільний блок? Ворота де, до цих людей, за сітчастим парканом? «Ніхт ферштеен», відповідає мені пейсмейкер і білозубо посміхається, гад. «Ви! Я! Бігти! Вхід!! Туди! ДЕ?!!» Мовчить. Навколо нього скачуть люди у кросівках та обмазуються вазеліном. «Гад ти, а не пейсмейкер», — кажу я йому російською. Начебто зрозумів, за виразом обличчя. Люди в вазеліні відразу знайшли мені ворота. Ми стояли біля них.
Налаштована я вже була дуже войовничо.
Вклинилася в натовп, наче розминаюсь. Навколо іспанці та італійці. Жінок майже не видно. Навіть менше, ніж у Роттердамі. Тіла у всіх дуже «вибігані». Але всі розминаються, підстрибують, смикаються. Вирішила свідомо заспокоїтися, розслабитись. Якось тут-таки народ навколо мене затих і теж стали робити «серйозні спокійні обличчя», прямо підкреслено спокійні. Тільки молоденький дідусь поряд з такою цікавістю розглядав мене, що захотілося сказати: «Ні, не перший. І стартовий блок мій, так».
Із цікавого: до лінії старту всі йшли пішки. (А не трусили майже на місці, як завжди.) І з лінії старту зривалися бігти. Теж правильно, зайві метри бігом — кому це потрібно?
Юху! Ураааа! Побігли!!!!!!!
Ааааааа, матінко рідна, і тут до мене дійшло, що я біжу в іспано-італійському натовпі. Ці дві національності на марафонах помітити дуже легко — вони біжать групами і ПОСТІЙНО перемовляються. Аааааа! Жах!
Вони (бігуни!) справді загомоніли всі відразу прямо зі старту. Але тут якийсь чоловік із серйозним обличчям обернувся і приклав палець до губ. Так само дружно, як гомоніли, почали шикати один на одного і замовкли. А після кількох кілометрів вже всім не до того було.
Вирішила бігти і взагалі ні на що не дивитись. У сенсі ні на кілометрові позначки, ні на годинник. За змоги.
Ще вирішила не напружуватись. А то кажуть (не будемо показувати пальцями): «Біжи вільно, в задоволення», а де воно, це задоволення, коли ти відчуваєш, що очі скляніють, як було в Роттердамі? Неее, так не піде. Бігтиму, як біжиться.
І пейсмейкерів буду ігнорувати.
Пейсмейкери
Пейсмейкери — певною мірою, це «технічні» бігуни, які біжать не «на перегонки», а на певний час. Тобто пейсмейкер “на 3:30” повинен фінішувати рівно через 3 години 30 хв після старту, причому бігти в ідеально рівному темпі, по 5 хв/км. Хороший пейсмейкер дуже полегшує життя бігуна. Практично робить для нього третину роботи.
Це ідеальні пейсмейкери. Ідеальний пейсмейкер зустрічається так само рідко, як ідеальний чоловік чи жінка. А реальний — тут як пощастить.
Цікаво: пейсмейкери у Валенсії не стартували з усіма, а вистрибували на трасу (як мені здалося, з кущів) приблизно через 200-300 метрів. Вперше таке бачу.
У мене була задумка бігти рівненько, обидві половинки на 1:43 (цілком комфортний для мене час). Так і сталося у підсумку.
А тепер увага: пейсмейкера на 3:45 я наздогнала приблизно на 3-4 км, а пейсмейкера на 3:30 — приблизно на половинці, але й після того він кілька разів мене обганяв.
Спочатку дивитися особливо не було на що. Бігли, мабуть, спальними районами. Мені згадалося, як мені розповідав один досвідчений бігун, що траса дуже гарна, але він її не роздивився, бо бачив лише синю лінію.
Ода синій линії
По всій трасі йде розмітка у вигляді синьої лінії, проведеної на асфальті. Ширина лінії — як у звичайної білої смуги розмітки. Мабуть, цією лінією міряли трасу. Тобто вона є найоптимальнішим маршрутом. Прекрасна ідея, я вважаю. І не заблукаєш, і дуже цікаво потім, гуляючи містом, знаходити цю лінію в найнесподіваніших (для себе) районах.
Розумників багато. Вже після 5 км уздовж синьої лінії біг ланцюжок людей. :)))) Прилаштувалася і я. Одне АЛЕ — ця лінія заколисує, і через якийсь час починає здаватися, що простіше покричати «поступися лижнею», ніж зробити крок убік і оббігти людину, яка біжить цією лінією перед тобою. 🙂
Бентежило, звичайно, що місцями лінія йшла в натовп уболівальників. В одному такому місці я з групою бігла за кремезним хлопцем, який вперто тримався лінії, розсікаючи натовп уболівальників, як криголам. А ми вже бігли за ним.
В іншому місці збоку під’їхав величезний автобус та заліз на нашу лінію. Бігуни кричали на водія більше, ніж на людей, які постійно перебігали трасу. Тут заразом десь включили “We are the champions” і з’явилося почуття, що ми перемогли автобус.
Музика
Музика на трасі дуже важлива. Тому Берлінський марафон, наприклад, так пишається тим, що музичні гурти там стоять кожні 500 м траси. Але у Валенсії з цим ще краще! Тут є БАРАБАНИ.
Жодних пісень, ніякого тиц-тиц, тим більше ніякої класики. Тільки БАРАБАНИ, шалений ритм. Ти біжиш, танцюєш, підстрибуєш, вигадуєш свій переможний марафонський танець, який виконуватимеш перед друзями. І вже не пам’ятаєш про те, що в тебе боліло, і скільки тобі ще бігти. Барабанщики не лінувалися, тримали свій божевільний темп. І ми тримали свій. Це було чудово, по-справжньому прекрасно!
Пункти харчування
Кожні 5 км, як годиться. Відмінна ідея: воду давали не в стаканчиках, а в пляшечках. Так її легше якийсь час нести із собою. Та й пити зручніше. Для використаних пляшечок були сміттєві баки. Я навіть кілька разів потрапила в них, юху!
Ізотонік був. Гелі були на 20 і 30 км, але їсти мені не хотілося зовсім. Та й пила швидше про всяк випадок. Все ж було спекотно, +20 °С.
На дистанції
На марафоні, без сумніву, є безліч помилкових стратегій. І лише 1-2 правильних, та й ті індивідуальні. Найпоширеніша фатальна помилка — почати дуже швидко. На цьому (третьому!) марафоні я, здається, уникла іншої своєї улюбленої помилки — бігти від контрольної смуги до контрольної смуги.
Кожні 5 км вздовж траси пролягає смуга, яка зчитує дані з чіпів. І ось бачить біговий натовп арку над такою смугою і радісно прямує до неї — усім же хочеться, щоб потім на підсумковій розкладці кожні 5 км був якийсь пристойний час! Тобто народ пришвидшується.
А незадовго після цієї лінії зазвичай починається пункт харчування. Поїсти і попити — святе. І вдавитися не хочеться. Тому багато хто переходить на крок. Так і біжать, поганим фартлеком, то прискорюючись до контрольної позначки, то зупиняючись на пунктах харчування. Вимотує такий режим жахливо! Якось цього разу мені вдалося не піддатися на цю дурість, і бігти рівно.
Бігти все ж таки легше в хорошій компанії, що підходить тобі за темпом, тому я почала шукати собі гідних попутників. Звернула увагу на одного чоловіка років під 70. Дід був невисокий, висушений, перекошений, на бігу дивно розмахував руками. Тобто одразу було видно, що марафонець він досвідчений.
За ним бігли двоє молодих чоловіків, обидва високі, атлетичної тілобудови. Обидва дихали, як паровози, і через якийсь час почали закочувати очі. Ситуація очевидна — дід як пейсмейкер веде двох початківців. Їм дуже погано, але я впевнена, він їх витягне, навіть якщо треба буде нести їх на собі. Тишком-нишком прилаштувалася за дідусем. “Де двоє, там і троє, Ви ж напевно і великі групи водили, правда?” Він мене помітив майже одразу і пропустив уперед, шкода. Пізніше ще кілька разів бачила їх, намагалася бігти поруч, але у хлопців були такі обличчя, а дід так суворо дивився на мене, що довелося дати їм спокій.
До речі, мушу сказати, що іспанці та італійці — дуже ввічливі бігуни. У Берліні та Роттердамі мені всі руки відбивали ліктями на перших кілометрах, а тут ніхто жодного разу не зачепив, жодного.
Але які тут уболівальники! Це казка. Ці люди не можуть просто стояти, усміхатися і плескати, як їхні північніші сусіди. Вони кричать. Вони кричать! Вони деруть горлянки! А номери ж то іменні, вау! Періодично з натовпу вболівальників хтось вибігає, біжить з нами трасою якийсь час, іноді кілька кілометрів, а потім стрибає назад у натовп.
Після половинки почали з’являтися люди, які зупинялися на краю траси та розтягували ноги. Один такий бігун просто сів і зажурився. Як на нього кричали вболівальники, як кричали! Мені здалося, що вони накинуться на нього і стусанами змусять бігти далі. 🙂
Після половинки я раптом згадала, що збиралася присвячувати різні ділянки марафону різним близьким людям. Вирішила, що першу половинку присвячую одноклубникам, які біжать сьогодні у Стамбулі. Нехай їм буде добре і легко, як мені, хоч я й знаю, що в Стамбулі гірки. А другу половину присвячую своїм батькам. Саме завдяки їм я стала такою, якою є, і займаюся зараз тим, чим займаюся. Біжу.
Забігли до старої частини міста. Дуже красиво, є на що відволіктися. Після позначки 25 мені згадалися розмови попередніх днів про те, чи потрібні тренування довші за 25 км під час підготовки до марафону. І я подумала: «Юлю, подивися на всі боки. Половина з цих людей ніколи не бігала понад 25 км. А ти бігала, і не раз. Не дивися, як їм погано, не приміряй це на себе. Покажи, що дали тобі твої пробіжки за 30-35-37 км». Може, комусь це здасться зловтішанням, а я підбадьорилася. Справді, самопочуття прекрасне. Навіть спека не заважає — тіні повно.
Організатори до високої температури підготувалися. Був вазелін, прямо в мисочках, хоч бери і зачерпуй жменями. Навіть уздовж траси бачила хлопця на велику з вазеліном, прилаштованим на багажнику. Здивувалася.
Ще були пожежні машини, які розпилювали воду над трасою. Бігуни здебільшого обережно намагалися оббігати такі машини боком — кому потрібні зайві мозолі в промоклих кросівках. Було смішно — вітер у місті сильний. І іноді вода зі шланга зносилася вітром просто на машину. А асфальт довкола був майже сухий.
Опа, вже й позначка 35. На 36-му пункт харчування, останній шанс попити. Чекаю, коли почне ставати погано, відволікаюсь на архітектуру. Темп тримається. Планувала з цього місця прискоритися, що й намагаюся зробити (39 км вийшов найшвидший із усього марафону).
З попередніх марафонів пам’ятаю, що між відмітками 37 та 38, 38 та 39 проходить приблизно по 2-3 км. А між позначками 39 та 40 десь кілометрів 4-5, не менше. А тут бац, 38, а потім майже одразу 39. Дивно, дивно, біжу все ще нормально.
Ого, вже вбігаємо до парку, це фінішна пряма. Уболівальники залишили нам доріжку шириною приблизно на двох бігунів. Багато хто переходить на крок. Це вражає: за такої підтримки та й легкий спуск повинен би всім допомагати.
Оооо, бачу фініш!
Ну, хлопці, що за поворот на 90 градусів за 300 метрів до фінішу? Тут і так ноги заплітаються.
О, вода! Ай! Ой! Ай!
Чорт, а мене попереджали, що цей гарний настил над водою пружинить. І як бігти цим надувним матрацом?! Добре, добре, мене також попереджали, що за кілька метрів я підлаштуюсь.
Фініш.
3:26:27
Уф. 🙂
***
Медаль, пакет із їжею та водою, потім ще їжа, багато дивного цитрусового псевдо-пива.
Гравірування часу на медалі відразу за 3 євро. Ось це була ідея так собі — мало хто біг із грошима. І дійти до камер зберігання, взяти гроші, повернутися, вистояти чергу за гравіюванням, рівносильно подвигу. Добре, коли є друзі, які можуть допомогти. 🙂
Зустрічаю своїх — вони в різному стані, але задоволені.
А Олена пробігла у Валенсії свій перший марафон! Щиро кажучи, я хвилювалася за неї більше, ніж за себе. У підсумку 4:25. Чудово. Каже, виявилося набагато легше, ніж уявляла з розповідей.
У фінішної зони один недолік — дуже вітряне місце. За кілька годин я зовсім захрипла.
Потім ми йшли додому пішки, це ще кілометрів 4 парками. Приблизно за кілометр півтора від фінішу зустрічали самотніх бігунів, які досі добиралися до фінішу. Їм аплодували перехожі. Думаю, ці люди набагато героїчніші, ніж ми.
Хотіли ввечері вийти кудись, відсвяткувати, але після того, як вдома лягли, піднятися вже не змогли. 🙂 Але наступного дня вже все було чудово.
Дякую, гостинна сонячна Валенсіє!
Фото автора і з офіційного сайту марафону. Звіти про інші марафони Юлі (Роттердам і Берлін) можна прочитати в її блозі.
Ще бігових історій:
- Chicago Marathon 2014: коли найкраще ворог хорошого
- Півмарафон у Лісабоні: літо, вино та рок-н-рол
- Марафон Лазурного узбережжя: бігом з Ніцци до Канн
