Вижити в пеклі: історія ультрамарафону Badwater в Долині Смерті

Ногибоги – краудфандинг-проект, створений для популяризації бігу. І цей пост став можливий завдяки нашим патронам: Alex Zlobin, Olena Osadcha, Kateryna Lymar, Володимир Павлусенко, Андрій Товстик. Величезне спасибі!

Все почалося, коли чоловік з ослом натрапив на воду в місцевості, де зараз розташований національний парк Долина Смерті. Коли його мул відмовився пити з басейнів (природних западин, в яких назбирується вода), розташованих в найнижчій точці Північної Америки, він позначив це місце на своїй карті як «погана вода» (bad water). Ця людина не знала, що назва закріпиться і стане тезкою одного з найскладніших ультрамарафонів у світі.

Що це за забіг?

Бедуотер (Badwater 135) — щорічний шосейний ультрамарафон довжиною 135 миль в Долині Смерті (Каліфорнія, США), який неофіційно визнаний найважчим забігом на планеті.

Основна складність — погодні умови, в яких доводиться бігти. Так, в національному парку Долина Смерті в середині липня може бути жарко. Наскільки жарко?

Одного разу в липні 1913 року у парку була зафіксована температура 56,7 градусів Цельсія, а зовсім недавно, у 2020, температурний рекорд майже повторився — 54 градуси.

Маршрут, організований івент-компанією Adventure CORPS, починається в басейні Бедуотер, а потім прямує на північ по шосе 190 в сторону Фернес-Крік (найбільш спекотний населений пункт у світі), з фінішем на схилі гори Уїтні — 2548 метрів над рівнем моря. Загальний набір висоти становить приблизно 4000 метрів, що робить Badwater ще більш суворим.

Пейзажі справді унікальні, як і середовище для бігу. Маршрут охоплює три гірських хребти, загальна довжина яких становить 4450 м вертикального підйому і +1859 м загального спуску. Між підйомами є довгі прямі ділянки через пустелю, які, здається, тривають вічність.

Зазвичай у змаганнях бере участь 70-80 осіб, з них 20-40% сходять з траси через сильне зневоднення і різке погіршення самопочуття. Однак жоден бігун не може пройти дистанцію на самоті: на Badwater 135 потрібна команда.

Гонка передбачає самозабезпечення, тому за напої, харчування, лід і запасний одяг для спортсмена відповідає команда. Крім цього, бігуни платять стартовий внесок у розмірі 1 495 доларів США.

Учасники повинні здолати відстань завдовжки 135 миль (217 кілометрів) впродовж 48 годин. Ті, хто вкладеться у часовий норматив, отримують фірмову футболку і медаль фінішера, зроблену у вигляді пряжки від ременя.

Першопрохідці

Ел Арнольд вперше спробував пробігти маршрут у 1974 році, але після 29 км був змушений зійти з дистанції через сильне зневоднення. Після інтенсивних тренувань у сауні та акліматизації в пустелі він знову зробив спробу здолати забіг у 1975 році. Цього разу через травму коліна на 80-му кілометрі спортсмен знову зійшов з траси.

Щоб підготуватися до екстремальних умов, Арнольд тренувався на велосипеді у 200-градусній сауні протягом двох годин в день. Він також пробігав від 200 до 250 миль на тиждень, одного разу навіть біг підтюпцем 36 годин поспіль.

До того, як Бедуотер став відомий як випробувальний полігон для ультрамарафонців, Ел Арнольд таки фінішував від Бедуотера до гори Уїтні в 1977 році після двох невдалих спроб.

У 1980 році бігун з Каліфорнії Гері Морріс спробував побити рекорд Арнольда, проте відмовився від участі, коли температура за бортом досягла 49 градусів за Цельсієм. Другий пробіг з Бедуотера до Уітні був здійснений у 1981 році спортсменом Джеєм Бірмінгемом.

У 1987 році ультрамарафон Бедуотер став офіційним забігом. В перший рік на трасу вийшло всього 5 бігунів. У перші роки гонки не було вказано конкретного маршруту між Бедуотером і Уїтні, і бігуни намагалися знайти різні «короткі шляхи» між стартом і фінішем. Адріан Крейн, один з перших учасників, навіть використовував бігові лижі, щоб перетнути солончаки Бедуотера.

Чи можна підготуватися до подібного забігу?

Badwater вимагає високого рівня фізичної і розумової витривалості. Учасникам ультрамарафону доводиться боротися з настільки сильним виснаженням, що воно може викликати галюцинації.

Чимало бігунів, щоб звикнути до аномально високої температури, акліматизуються за допомогою сауни чи поїздок в пустелю, але навіть це не зробить змагання легкою прогулянкою.

При таких високих температурах тіло ніби запікається зсередини, і після перегріву практично неможливо охолонути. Надмірне потовиділення означає потребу в постійному поповненні запасів солей та мінералів.

Стратегії збереження прохолоди включали наповнення пляшок з напоями на 90% льодом і зберігання льоду на тілі під час бігу. Однак останнє — справа непевна, оскільки забагато льоду, який перетворюється на воду, зумовлює натирання.

Кажуть, що на маршруті траси Бедуотер плавиться взуття і закипає вода в пляшках. А ще можна підсмажити яєчню просто на асфальті, як в цьому крутому відео про марафон і його учасників.

Спогади учасників

Барт Яссо, редактор журналу «Runner’s World», учасник забігу 1989 року

«У мене були вагомі причини для занепокоєння. Я ніколи не пробігав більше 26,2 миль, а Бедуотер у понад 5 разів довший.

На щастя, у мене була першокласна команда, яка виступала у якості водіїв, черлідерів, медиків і спортивних психологів. Одного ранку ми разом виїхали з Лас-Вегаса на орендованому автофургоні, завантаженому продуктами, пакетами з льодом і 200 пляшками води.

Я відчував себе виснаженим, дезорієнтованим, мої ноги були обпалені не від сонця, а від спеки, що парувала від дороги.

Я взяв з собою сім пар кросівок і міняв їх кожні 10 миль, тому що міжпідошва ставала м’якою від спеки.

Перед фінішем ми зупинилися, щоб зробити кілька знімків, а потім директор гонки Девід Помпель, який ночував на горі, привітав мене з тим, що я другим досяг вершини. Він також сказав мені, що перший учасник зрізав трасу і буде дискваліфікований. Я ніколи не перевіряв офіційні результати. Мені подобається думати, що я зайняв перше, друге і третє місця в одній і тій же гонці».

Скотт Джурек, ультрамарафонець, автор книги «Їж і біжи» переможець забігу у 2005 і 2006 роках

«Я заздалегідь купив величезний балон з розпилювачем, щоб команда час від часу могла облити мене прохолодою. Я був одягнений в спеціальний тепловідбивний одяг. У перші шість годин забігу я щогодини випивав по два літри води. Але навіть ці запобіжні заходи мене не врятували. Жоден балон не міг охолодити мій мозок. А розум — це те, що в подібних забігах найважливіше».

Скотт зомлів через 70 миль, скорчившись в агонії від спеки і зневоднення. Він лежав на дорозі і питав себе, чи варто йому здаватися. Разом зі своїм найкращим другом Дасті Олсоном, який гукав йому, щоб той вставав, Джурек змусив себе продовжити. Тоді він виграв і встановив рекорд траси — 24 години 36 хвилин.

У 2006 році Скотт повернувся в Долину Смерті і знову виграв змагання з результатом 25:41.

Елеанор Адамс, перша жінка-фінішер Badwater, 1987 рік

«Це було дуже, дуже важко через спеку. У мене не було досвіду бігу в таких умовах. Ми вирушили в дорогу о 6 годині ранку і бігли в найгірших з можливих умовах — в розпал дня, коли тут можна було буквально підсмажити яйце на асфальті.

Я зробила помилку, зупинившись в мотелі, щоб прийняти душ і півгодини відпочити в номері з кондиціонером. Коли я вийшла на 45-градусну спеку, ледь не втратила свідомість.

Попри труднощі, не було й мови про те, щоб зійти з траси. Я просто продовжувала і робила все, що могла. Іноді здається, що перебуваєш за крок від смерті, але насправді у тіла величезні резерви, і поки ви при здоровому глузді, ви можете їх використовувати. Ці неприємності є частиною багатоденного бігу».

Керін Любецкі і Енні Вайс, учасниці ультрамарафону у 2013 році

«Коли ви поєднуєте всі елементи — жорстокість траси, невблаганну погоду, захопливу таємничість місця — все це разом робить забіг воістину епічною подорожжю, яка не має аналогів».

«Коли я піднімала голову у Бедвотері, все, що я бачила, здавалося прекрасним. Піщані дюни, кактуси, скелі, кущі. Не те, що б ми були на Марсі, чи знали, як він виглядає, але це була просто божевільна, дійсно приголомшлива місцевість навколо нас».

Цікаві факти

Потрапити на забіг надзвичайно складно: аби кваліфікуватися, необхідно мати в активі фініш на трьох змаганнях понад 100 миль (останнє не пізніше, ніж за 12 місяців до старту Бедуотера). Пізніше спеціальна комісія індивідуально розглядає кожну заявку і в кілька етапів відбирає учасників. Є варіант взяти участь, заплативши благодійний внесок — приблизно 7500 доларів США (детальніше).
Бедуотер не передбачає призових для переможців. Зібрані кошти йдуть на організацію самих змагань і на підтримку екосистеми національного парку «Долина Смерті».
Американська бігунка Пем Рід двічі ставала абсолютною переможницею Бедуотера: їй вдалося обійти всіх чоловіків у 2002 і 2003 роках і фінішувати з часом 27:56:47 і 28:26:52.
З 2015 року старт гонки перенесли на нічний час, щоб учасникам було хоч трохи легше давати раду зі спекою. Рекорди траси також розділені на денні та нічні.
Лише один учасник здолав Бедуотер соло: американський бігун Маршалл Ульріх ніс все необхідне у двоколісному причепі, модернізованому з дитячої коляски Baby Jogger.
Його «віз» важив приблизно 90 кілограмів.

Попри екстремальні умови, на Бедуотер не зафіксовано жодного смертельного випадку за весь час. Більше того, кількість спортсменів, які дістались фінішу, за останні роки рекордно висока.

А ви хотіли б побігати в Долині Смерті?