Переклад та адаптація статті Меган Браун про синдром перетренованості, який пережили чимало відомих ультрамарафонців.
За останні 10 років біг на наддовгі дистанції з малозрозумілої прерогативи любителів тривалих пробіжок перетворився на висококонкурентний вид спорту, який приваблює великих спонсорів. Проте, зненацька талановитих спортсменів став «косити» загадковий синдром, який змушує жертв ставити собі те саме питання: можливо, надмірна любов до спорту може виявитися згубною?
Історія про Майка Уольфа
У травні 2012 року тисяча найкращих ультрамарафонців світу стояли на старті ультрамарафону «Трансвулканія» — траси завдовжки 83,3 км, яка пролягає через вулканічні поклади Ла-Пальми (Канари).
Відчувалося загальне напруження і передчуття гонки, і навіть стримуваний вибух енергії: бігуни нетерпляче пританцьовували на місці, раз по раз дивлячись на годинник і обмінюючись привітаннями.
34-річний Майк Уольф, який стояв перед стартовою лінією, намагався сконцентруватися на тому, що очікувало його в той день. Худорлявий і трохи сором’язливий Уольф, уродженець Монтани, нещодавно залишив посаду помічника федерального прокурора в Хелені, щоб повністю присвятити себе змаганням у складі спортивної команди North Face.
Гонка «Трансвулканія» стала його дебютом як професійного спортсмена, і хоча він уже встановив рекорд траси «Bighorn 100» у Вайомінгу у 2010 році і став переможцем дуже складного чемпіонату «North Face Endurance Challenge Championship» у Каліфорнії в 2011 році, він відчував, що має ще дещо довести. Хороший результат на «Трансвулканії» дозволив би йому закріпитись у лавах професіоналів.
Проте останнім часом набігати 250 км тижневого кілометражу Майку стало важче, ніж раніше. Він погано спав і постійно почував себе голодним. Перед самим відльотом на Канари Уольф вийшов на пробіжку з друзями, але ледве міг утримувати потрібний темп.
Через п’ять годин він проковтнув бутерброд з арахісовою пастою та варенням і зробив нічим не примітний запис у щоденнику тренувань: «4:50, багато роботи під гору. Рухався добре, темп жорсткий, втомився».
Коли пролунав постріл стартового пістолета, Уольф піднатиснув, щоб триматися попереду потоку учасників гонки, що мчить «горлечком пляшки» — вузькою ділянкою траси перед розширенням. Він подолав перший набір у 1800 м разом з перспективним американським бігуном Дакотою Джонсом і визнаним «королем» ультразабігів іспанцем Кіліаном Жорне.
Рухаючись гірським хребтом, що розсікає острів, він тримався разом з лідерами, але приблизно на половині гонки Уольф почав відставати. У нього не було судом, і це була не «стіна» — він уже часто стикався з цими явищами, щоб знати, коли він занадто швидко рвонув на старті або заголодував. Тут було щось інше.
«Я не біг на межі своїх можливостей», — згадує вже 37-річний Уольф, говорячи про той період, коли його кар’єра бігуна почала руйнуватися. Ми сиділи на галявині біля фінішу ультрамарафону Rut у Біг-Скай, Монтана. Уольф був одним із організаторів цієї гонки.
«Не те щоб у мене був розлад шлунка чи я не міг їсти. Але мені здалося, що моє тіло просто вирубало. Наче воно говорило мені: «Ну ні, я не дозволю тобі так викладатися».
Через 8 годин з початку гонки Уольф фінішував тринадцятим, розбитий і розчарований власним результатом. Лише через рік він зміг встановити назву своєї таємничої хвороби: синдром перетренованості (СПТ).
«Вмирання» Уольфа на фініші «Трансвулканії» стало початком тривалої та болісної боротьби з тим виснаженням, яке може наздогнати спортсменів на витривалість, які тренуються на межі людських можливостей.
Синдром перетренованості
Синдром перетренованості — як і раніше рідкісне явище в силових та швидкісних видах спорту, але все частіше трапляється серед спортсменів на витривалість. Забіги на наддовгі дистанції стають все популярнішими і разом з цим почастішали травми в елітних ультрамарафонців.
За останні сім років ми неодноразово спостерігали злети та падіння цілої плеяди елітних спортсменів — наприклад, Анни Фрост, переможниці Чемпіонату North Face Endurance 2011 серед жінок; Антона Крупічки, дворазового переможця перегонів «Leadville 100»; Джеффа Роуса, який у 2010 році встановив рекорд траси на гонці «Western States 100» та Кайла Скеггса, який у 2008 році побив рекорд Скотта Джурека на трасі «Hardrock 100».
Кожен із них після досягнення вершини своєї спортивної кар’єри був змушений боротися сам із собою для повторення своїх найкращих результатів. Для Уольфа «Трансвулканія» стала початком кінця.
«Синдром перетренованості — одна з найстрашніших речей, з якими я стикався за понад 30 років роботи зі спортсменами. Бачити, як висококласний професіонал перетворюється на жалюгідну подобу себе — просто жахливо», — каже Девід Німан, колишній віце-президент Американського коледжу спортивної медицини.
Девід Німан — професор спортивної медицини в Appalachian State University в Північній Кароліні, вивчає вплив тренувань на імунну систему. У 1992 році він отримав перший десяток страшно схожих листів від спортсменів на витривалість, кожен з яких скаржився на різку втрату сил і цілу низку супутніх симптомів — від анемії до хронічного зневоднення та практично неможливості встати з ліжка.
Німана ці історії одночасно і спантеличили, і заінтригували. Судячи з усього, всі ці симптоми вказували на перетренованість, і він мав виявити першопричину цього стану. Будучи спеціалістом у спортивній медицині, Німан, зрозуміло, знав про СПТ, проте на той момент документально зафіксованих випадків та результатів наукових досліджень було дуже мало.
Найраніша наукова відсилка до СПТ була зроблена вченим і спортсменом на ім’я Роберт Тейт МакКензі, який у своїй книзі «Спорт в освіті та медицині» (1909 р.) згадав про перевтому та «повільне отруєння нервової системи, яке може тривати тижнями і навіть місяцями».
Через кілька десятиліть відомий південноафриканський фізіолог, професор Тімоті Ноукс, докладно описав цей стан у своїй книзі «Основи бігознавства». Ця книга була опублікована в 1985 році і стала одним із небагатьох видань, присвяченим СПТ серед спортсменів.
Бігуни, за якими спостерігав Ноукс, загнали себе до стану, в якому тіло і, що цікавіше, розум просто перестають реагувати. Внаслідок цього вони скаржилися на цілу низку симптомів — від «загальної втоми» і «постійного головного болю» до «неможливості розслабитися, апатії» та «набрякання лімфатичних вузлів».
Історія Альберто Салазара
Мабуть, найвідомішим випадком СПТ можна назвати випадок американської легенди Альберто Салазара, який працює головним тренером проекту «Nike Oregon». У період з 1980 по 1984 рік Салазар встановив три американські рекорди траси і став переможцем трьох нью-йоркських марафонів поспіль.
При цьому, за його власним твердженням, він був фанатом тренувань, зацикленим на наступних змаганнях і вічно незадоволеним своїми результатами.
У 1984 році надмірна кількість важких тренувань позначилася на Олімпійському марафоні в Лос-Анджелесі, на якому він фінішував аж п’ятнадцятим. Протягом наступних десяти років Салазар боровся із захворюваннями дихальних шляхів та депресією.
Він намагався зрозуміти, що з ним сталося, але відповідей було менше, ніж запитань. Він пішов на пенсію у 1998 році, і на той момент насилу міг бігати довше ніж півгодини. Салазар сам себе загнав, та його підхід базувався на наукових знаннях.
Людський організм навчився адаптуватися до зростаючого рівня стресу, завдяки чому поступове збільшення тренувального навантаження є одним із найефективніших способів підвищити результативність.
Саме з цієї причини бігуни-марафонці вдаються до так званої «підводки» — коли тижні зі збільшенням навантаження чергуються з інтервалами відпочинку. Такий підхід нерідко призводить до перетренованості — постійної м’язової забитості та втоми, яка знайома багатьом спортсменам після тривалого сезону чи важкої підготовки до великої гонки.
За деякими оцінками, близько 60% елітних бігунів зіштовхуються із СПТ, проте правильно запланований відпочинок дозволяє їм швидко відновитись.
СПТ — це стан, який настає за постійного дефіциту відпочинку. Поєднання важких тренувань та недостатнього відновлення дуже сильно б’є по парасимпатичній нервовій системі, яка контролює вогнища запалення в організмі.
За нормальних умов, коли тіло відчуває стрес, симпатична нервова система допомагає йому з ним упоратися: серцебиття частішає, зіниці розширюються, кров приливає від травної системи до органів, які зазнають найбільшого навантаження.
Парасимпатична система — це та противага, яка повертає організм у стан рівноваги. Серцебиття повертається до норми, кров знову приливає до кінцівок, відновлюючи нормальне функціонування організму. У спортсменів із СПТ ці балансуючі реакції не відбуваються. Парасимпатична система просто виходить із ладу.
«Ви піднімаєтеся все вище, вище і вище, і тіло адаптується до навантаження, яке постійно зростає. Але настає момент, коли ви досягаєте вершини і перестаєте позитивно реагувати на стрес і навантаження, а, навпаки, виробляєте негативну реакцію», — зазначає Джефф Крехер, лікар Массачусетської загальної лікарні та автор однієї з небагатьох великих наукових статей, присвячених СПТ, опублікованій у журналі «Sports Health» у 2012 році.
Наслідки нехтування цим аспектом будуть різними для кожного спортсмена, але СПТ може позначитися на будь-чому — від гормонального балансу до неврологічної функції.
Деякі спортсмени скаржаться на загадкові болі, втрату апетиту та знижене лібідо. Інші звертають увагу на дивну серцеву аритмію чи важкість у ногах (відомий випадок, коли бігун не міг знизити пульс нижче 130 ударів за хвилину протягом кількох днів).
Вчені стверджують, що СПТ може спричинити виникнення низки хвороб, зокрема лейкемії. Проте найчастіше спортсмени скаржаться на незрозуміле відчуття загальної розбитості.
«Це не втома. Коли розсуваєш межі можливостей свого тіла, то втома — це нормально», — зазначає Крехер. Це саме те, на що Німан одразу звернув увагу в тих листах, які до нього приходили: раптове і майже миттєве зникнення тієї витривалості, яка властива елітним бігунам.
Для бігунів СПТ може стати катастрофою; навіть лікарі не зможуть точно сказати, чи зможе спортсмен повністю відновитися.
У своїй книзі «Основи бігознавства» Ноукс пише про те, чому професійні бігуни схильні до зачарованого кола негативної реакції, що є основною рисою СПТ: «Ми вважаємо, що чим більше ми тренуємося, тим швидше бігатимемо, і ігноруємо докази того, наскільки ми в цьому помиляємось. Виходить, що ми тренуємось більше, а бігаємо гірше. Заключний акт у цьому театрі абсурду — те, що погані результати на змаганнях ми вважаємо знаком недостатньої тренованості».
Ці слова Ноукса цілком можна зарахувати й до випадку Майка Уольфа. Коли той повернувся додому після «Трансвулканії», розчарований своїм результатом, він приступив до тренувань з подвійним завзяттям. «Я не знав, що це було — не мій день чи не моя гонка. Все, про що я думав — так це про те, що потрібно більше тренуватися», — згадував він.
Уольф почав бігати 25, а іноді навіть 30 годин на тиждень, при цьому сидів на дієті, щоб скинути вагу, що здавалась йому зайвою. Свої невеселі думки він викладав на сторінках щоденника:
7 лютого 2012 р.: Болить і душа, і тіло. Чи потрібно мені зараз більше відпочивати? Їсти менше/продуманіше? Невже я повністю виснажений — чи фізично, чи розумово?
8 лютого 2012 р.: Вранці бігав 1 годину. Перед цим випив чашку кави. Відчував млявість і взагалі пішло не дуже … як же я задовбався!
10 квітня 2012 р.: Я зараз намагаюся більш свідомо підходити до того, щоб скинути зайву вагу, наїдену на перекусах… Треба бути більш старанним, треба діяти, треба якось перебороти цю хрінь і полагодити тіло і дух!
Влітку Уольф прибув на каліфорнійський ультрамарафон «Western States 100» з великими планами, але ноги знову його підвели. «Останні 30 км я майже весь час йшов пішки. Це було жахливо. І ця ситуація повторювалася впродовж усього сезону, на кожних змаганнях».
Уольф прийшов у світ забігів на наддовгі дистанції у 2005 році, коли цей вид спорту лише почав набирати популярності. П’ятнадцять років тому такі знакові забіги, як Western States і Leadville 100, були заходами для любителів. Основні лідери часто поєднували тренування і змагання з повноцінною роботою.
У середині 2000-х компанії North Face і Salomon, визнаючи зростаючий інтерес американців до подолання наддовгих дистанцій, почали надавати спонсорську підтримку спортсменам-ультрамарафонцям, що дозволило деяким з найкращих представників цього виду спорту повністю присвятити себе бігу.
Зрозуміло, із підвищенням конкуренції різко почали встановлювати нові рекорди. У період з 2004 по 2012 рік чоловічий рекорд траси на Western States 100 був покращений майже на годину — з 15:36 до 14:46, а минулого року Кіліан Жорне побив рекорд траси Hardrock 100 на понад 40 хвилин.
«Пройшли ті дні, коли Тоні Крупичка міг розбити намет у таборі ввечері перед стартом «Leadville», наступного дня виграти гонку та вийти в призери ще на п’яти «ультрах» того ж року», — каже Крістофер МакДугалл, автор бестселера «Народжені бігати» — книги, яка зіграла не останню роль у популяризації ультразабігів.
В еру гіперконкуренції бігунам доводиться тренуватися буквально на виснаження — і саме це пояснює той факт, що таке рідкісне явище, як СПТ, почало так часто підкошувати професійних спортсменів.
Ні, ми, звісно, не хочемо сказати, що в інших видах спорту спортсмени не працюють у поті чола. Але зазвичай вони тренуються у команді чи під керівництвом професійного тренера, який дає чіткі вказівки для досягнення успіху.
Спонсори зазвичай пропонують ультрабігунам можливість повноцінно присвятити себе спорту, але це рідко передбачає роботу з тренером. Дуже багато професійних бігунів нерідко міряються кілометражем з іншими зірками ультразабігів, яким часто властива вибухонебезпечна суміш рис характеру: готовність і здатність «потерпіти», а також переконання, що поміркованість — це для слабаків, а успіху досягають ті, хто більше тренується.
Усередині цього замкненого кола бігуни нерідко соромляться говорити про власні труднощі, тому досі про СПТ було мало відомо. В ультрамарафонах немає регуляторного органу, який би встановлював гранично допустиму кількість змагань, у яких спортсмен може брати участь за сезон. А спонсори лише зараз почали розуміти, наскільки руйнівним може бути СПТ.
Роберт Емрін, лікар спортивної медицини зі штату Монтана, який працює з Уольфом та іншими спортсменами, які стали жертвами СПТ, вважає, що частково тренувальне божевілля, яке спричинило виникнення цієї проблеми, є побічним ефектом культури знаменитої велогонки «Tour de France».
«Багато цих ультрамарафонців виросли на сюжетах про проведення «Tour de France» в епоху Ленса Армстронга, коли всім хотілося вірити, що він перемагав без допінгу. Вони росли з усвідомленням того, що для перемоги потрібно «пахати як проклятий», але без використання допінгу відновитися після цього набагато складніше», — говорить Емрін.
Ще один пацієнт Емріна, Джастін Енгл — тихий, худорлявий хлопець із бігової команди Patagonia, — стикнувся з СПТ два роки тому, після кількох місяців майже безперервних змагань на фоні стресу від зміни роботи та народження дитини.
«Поки що великих наукових досліджень про те, що працює, а що не працює у світі забігів на наддовгі дистанції, дуже мало. Вимоги, які бігуни рік за роком виставляють до своїх фізичних можливостей, безпрецедентні. Ніхто не знає, яку ціну доведеться за це заплатити, але люди продовжують травмуватись», — зазначає він.
І справді, здається, що всі, хто досягає найвищих вершин у спорті, йдуть одним шляхом: стабільний ріст впродовж двох років, який приносить постійні особисті рекорди та перемоги на знакових ультрамарафонах, а потім — різке падіння.
Деякі спортсмени відновлюються, але інші йдуть із великого спорту назавжди. У 2008 році 23-річний Кайл Скеггс, який роком раніше з’явився буквально нізвідки і швидко став зіркою ультразабігів, побив рекорд траси Hardrock 100, встановивши неймовірний час. Після цього сезону він більше ніколи не брав участі у перегонах, а переїхав до Нью-Мексико та зайнявся органічним землеробством.
Скеггс не надто багато говорив про причини, які змусили його покинути світ ультразабігів, але згодом стало зрозуміло, що у нього був важкий випадок СПТ. «Почалося все з гострого фарингіту, який перетворився на жахливе безсоння», — згадує Скеггс.
Фінішувавши на «Hardrock», він узяв лише один день відпочинку, а потім приступив до підготовки до марафону. «Нерозумно було бігати на виснаження. Симптоми ставали дедалі гіршими». Через місяць Скеггс зрозумів, що треба зупинитися. «Я прочитав книгу Ноукса, але на той час я вже припускав, що справа, швидше за все, в СПТ».
Така сама історія сталася і з Уольфом. Піку своєї бігової кар’єри він досягнув у 2011 році, вигравши чемпіонат «North Face». Тоді він ще поєднував участь в ультрамарафонах із кар’єрою адвоката. І вже наступного сезону він почав помічати у себе симптоми СПТ.
Згадуючи той час, Уольф визнає, що він набігав занадто великий кілометраж і став заручником нескінченної гонитви за самовдосконаленням. Проте його підхід якийсь час працював — саме важкі тренування зробили його одним із найкращих бігунів у країні, але ненадовго.
Наприкінці того важкого літа 2012 року дружина Уольфа, лікарка за фахом, порадила йому пройти обстеження крові. Він неохоче погодився.
Коли добре тренований ультрамарафонець заходить до кабінету лікаря зі словами: «Зі мною щось не так», лікар, швидше за все, випустить з уваги основну проблему, оскільки дуже небагато лікарів мали справу з цією проблемою.
Скоріш за все, лікар огляне пацієнта, візьме кілька аналізів і прийде до думки, що з пацієнтом все гаразд. Якщо говорити про базові показники, то так і є. У всякому разі, якщо оцінювати таких пацієнтів у порівнянні з нормальною здоровою людиною.
Історія Джеффа Роуса
У 2010 році Роус, ультрамарафонець з Аляски, був зіркою у світі забігів на наддовгі дистанції. Він здобував одну перемогу за іншою, від American River 50 до Western States, де побив рекорд траси.
Після цього було кілька місяців млявих тренувань, і одного ранку Роус прокинувся зовсім розбитим. Протягом тижня він страждав від болю у всьому тілі та оніміння кінцівок. Його кидало від нападів нервового тремтіння після семи чашок кави до повної розбитості — він ледве міг підвестися з дивана.
Через десять днів після початку загострення Роус все ж таки звернувся до лікаря. «Я був упевнений, що в мене щось дуже серйозне, що загрожує моєму життю», — каже він. Протягом наступних двох років життя Роуса перетворилося на низку лікарняних обстежень та аналізів роботи кровоносної системи, мозку та серця.
«У мене були сильні напади лихоманки, а під час загострень у мене так мутніло в голові, що я майже непритомнів», — згадує він. Проте результати обстеження не допомогли поставити діагноз.
Не факт, що якби Роус звернувся до лікаря спортивної медицини, результат був би кращим, адже розуміння природи цього стану, як і раніше, не було. З етичних міркувань вчені не можуть спеціально «увігнати» спортсменів у стан перетренованості у дослідних цілях, тому більшість наявних даних із СПТ не дозволяє ідентифікувати визначальні чинники і поставити діагноз дуже складно.
Внаслідок цього навіть такий лікар, як Емрін, зазвичай розгляне решту варіантів, перш ніж зупиниться на СПТ.
«Адже ми навіть не знаємо точно, що таке СПТ, не кажучи вже про те, як його лікувати. Уявіть собі, що треба сказати спортсмену-професіоналу, щоб він зробив перерву щонайменше на шість тижнів, а ви навіть не впевнені, що річ саме в СПТ».
Наразі лікарі працюють над визначенням фізіологічних причин цього стану, але все одно не можуть зійтися на єдиній думці. Професор Німан вважає, що схильність до СПТ закладена в імунній системі спортсмена.
Проведені ним дослідження у сфері спортивної імунології дозволили з’ясувати, що значне фізичне зусилля робить спортсменів сприйнятливішими до захворювань верхніх дихальних шляхів.
Теорія Німана у тому, що коли спортсмени тренуються під час таких захворювань, вони ставлять свою імунну систему під удар, що у результаті призводить до стомлюваності і створює передумови виникнення СПТ.
«У 85% моїх пацієнтів цей синдром виник внаслідок того, що вони тренувалися або брали участь у змаганнях, будучи хворими», — зазначає Німан.
Проте, як зазначає Крехер, дуже багато хто бігає під час хвороби — і далеко не завжди СПТ збігається із сильною застудою. Крехер та інші дослідники вважають, що свідомість відіграє не менш важливу роль. Оскільки центральна нервова система впливає як на мозок, так і на фізіологічні процеси, можна припустити, що СПТ зумовлена поєднанням фізіологічного і фізичного стресу.
«У цьому полягає полісистемний характер синдрому. Взаємодія розуму та тіла має велике значення», — вважає Крехер.
Подолання 100-мильної траси передбачає і подолання психологічних установок. Деякі бігуни після змагань впадають у депресію. Вони намагаються тренуватися більше для досягнення наступної, більш амбітної мети, але при цьому психологічний стрес, який супроводжує фізичне навантаження, може призвести до СПТ.
Я запитав Уольфа про те, чи може він виділити конкретний момент чи подію, які могли вплинути на такий характер. Конкретної події він згадати не зміг, але сказав, що тут могли позначитися роки психологічного напруження: «Я вірю у зв’язок між тілом та розумом. Я часто бачив, як спортсмени тренуються так інтенсивно і протягом такого довгого часу, що в певний момент мозок починає подавати сигнали тривоги раніше ніж тіло».
Історія Анни Фрост
Хоча симптоми можуть відрізнятися, але кожен бігун, з яким я говорив, стверджував, що СПТ змінив, іноді кардинально, його стосунки з бігом. Раніше їхнє життя оберталося навколо спорту.
«Тренування для цих спортсменів означають так багато, що вимушений відпочинок призводить до повноцінної кризи особистості».
Анна Фрост, спортсменка з бігової команди Salomon, боролася із СПТ цілий рік. Відновлення вимагало тривалого відпочинку від тренувань, але вона вважає, що у цьому чималу роль зіграла і психологічна робота. За її словами, їй довелося розділити біг та власне «я».
«Мені довелося згадати, чому біг приносив мені щастя, і перестати замінювати ним усю свою особистість», — каже вона. Вона повернулася в біг у 2014 році і зараз показує результати вищі, ніж до травми.
Іншим спортсменам було набагато важче прийняти наслідки діагнозу. Коли Роус зрештою зрозумів, що має СПТ, йому знадобився рік, щоб змиритися з цим.
«У мене було таке почуття, ніби у мене забрали щось важливе та цінне. Чому цей жах взагалі відбувається?».
Незабаром після появи виражених симптомів він надіслав Скеггсу відчайдушний лист. «Його єдина порада полягала в тому, щоб повністю перестати бігати — «згодом твоє тіло почуватиметься краще, і ти зможеш повернути біг у своє життя», — каже Роус.
Досвід Скеггса говорить про те, що для деяких спортсменів СПТ — це квиток в один кінець. Минуло вже понад шість років з того часу, як Скеггс пішов зі спорту, але навіть зараз після тривалої пробіжки симптоми — прискорене серцебиття, порушення сну — знову повертаються.
Тому він скерував свою енергію в інше русло — невелику ферму з вирощування органічних продуктів, які він продає на місцевому фермерському ринку у вихідні.
«У житті багато цікавих і важливих речей», — сказав він, коли я запитав його, чи шкодує він про те, що сталося. «Звісно, я тепер не можу бігати так, як раніше, але якби міг, то в моєму житті не було б багато чого з того, що є зараз». При цьому видно, що якась його частина, як і раніше, сумує за тим задоволенням та можливостями реалізувати себе, які йому давав біг.
Уольфу повна перерва у бігу на наддовгі дистанції так і не допомогла повноцінно відновитися. Він повернувся у світ ультразабігів у 2012 році, сподіваючись, що достатньо відпочив та відновився, але так і не повернув свою попередню форму.
«Як наслідок навіть двотижнева перерва не давала абсолютно нічого. Чорт, та навіть чотиритижнева!», — говорив він минулого літа. Він не був готовий визнати свою поразку, але за кілька місяців серйозна травма кісточки вибила його з колії вже надовго.
Коли я знову зустрівся з Уольфом у грудні, він все ще ходив на милицях, але вже готувався повернутися до трейлранінгу цього літа і казав, що ще 3-4 роки планує присвятити участі у змаганнях.
Саме перерва в бігу змусила Уольфа переосмислити те, яким чином цей вид спорту, якому він присвятив майже десять років, вплинув на його життя. Він хоче повернути ту пристрасть, яка спочатку й прив’язала його до бігу — проста радість від тривалої наповненої пригоди в горах.
«Я з’ясував, що коли я фізично почуваюся розбитим на друзки, внутрішня радість і задоволення від бігу сильно зменшуються. Я так намагався підтримувати цей вогонь, але він просто згас», — зізнався він.
Коли цей вогонь знову запалає — це означатиме повне відновлення.
