«Ми з татом досі фантазуємо, який я овоч»

«Тату, давай пробіжимо?» — щойно 15-річний Рік Хойт дізнався, що в його рідному Голланді (штат Массачусетс) організують марафон допомоги для місцевого гравця в лакрос, паралізованого після автокатастрофи.

І хоч дистанція не перевищувала п’яти миль, старший Хойт надовго замислився. Проблема була навіть не в тому, що він зроду не виходив на такі старти. Просто син запитував з інвалідного крісла — і не вголос, а через спеціальний пульт з буквами.

У перші дні життя на Ріка впав страшний діагноз — ДЦП. Під час пологів пуповина перетиснула шию — порушився контакт мозку і кінцівок.

«Нам сказали, що син не контролює і, мабуть, ніколи не зможе контролювати власне тіло. Спазматичні рухи рук, нахил голови, напрям погляду — ось весь його дитячий арсенал. Але, будучи підлітком, він сміявся над нашими анекдотами — це багато означало. Я підозрював, що син розумний і здатен мислити, тому шукав спосіб спілкування з ним», — згадує Дік Хойт, батько Ріка.

Коли Ріку виповнилося 12 років, в Університеті Массачусетса для нього створили комунікативний пристрій. Джуді, мама Ріка, назвала його «Машиною надії». З його допомогою Рік і запитав батька про марафон.

Ледь притомний Хойт-старший доштовхав крісло до їх першого спільного фінішу, син поділився щастям: «Коли ми біжимо, я відчуваю себе здоровим». Той старт у 1977-му вважається народженням команди Хойт.

Юного Ріка не взяли в жодну школу. Щоб хлопчина міг розвиватися в компанії, Хойти усиновили двох хлопців — Рассела і Роберта. Подітися від спорту дітям було нікуди: Рік плавав, катався на санях, судив сімейний бейсбол і навіть захищав ворота в хокеї — з прив’язаними до крісла ключкою і подушкою.

«Хтось керував моїм кріслом ззаду, тому я відчував себе іграшковим воротарем з настільного хокею. А беззуба посмішка робила мене схожим на гравців «Бостон Брюїнз» з сімдесятих».

Джуді Хойт тим часом боролася за зміну законодавства штату, щоб зобов’язати освітні установи приймати неповносправних дітей. Їй вдалося достукатися до влади — у 1984-му Рік закінчив середню школу. Цього йому здалося мало — незабаром Хойта-молодшого зарахували в Бостонський університет.

«Одразу після мого народження лікарі запропонували батькам помістити мене в спеціальну установу і продовжувати жити так, ніби мене ніколи не існувало. За їхніми словами, я не мав перетворитися на щось більше, ніж овоч. Ми з татом досі фантазуємо, який же я овоч», — сміється Рік.

У 1993-му Університет випустить першого паралітика, який не розмовляє, з дипломом про вищу освіту.

«Він здобув вищу освіту з середньою оцінкою В — це неймовірно. Він досяг всього самостійно, без доглядальниць чи спеціального режиму. Безумовно, це один з найкращих днів в моєму житті», — розповідає батько Ріка у своїй книзі «The Story of a Father’s Love For His Son».

Як спорт допомагає боротися з тяжкою хворобою — Перший Бостонський марафон батько і син Хойти подолали у 1981-му. Дік, який штовхав сина в інвалідному кріслі, пізніше зізнався, що жодні змагання, в яких він брав участь дотепер, не були для нього такими складними

Чотири роки по тому, на День батька, команда Хойт вперше з’явилася на старті з триатлону: одна миля у воді, 40 миль на велосипеді, 20 миль бігом. Для супердуету питання полягало не в тому, чи зуміють вони чи ні. Питання — як?

Першу частину змагання Рік здолав у спеціальному човні, обмотаний пружинним тросом навколо талії — Дік тягнув цю дивну конструкцію до берега. Другий відрізок команда підкорила у двомісному велосипеді — місце молодшого Хойта виготовили на замовлення. Фініш звичний: Рік просто сів у своє гоночне крісло, Дік розташувався ззаду.

«Середньостатистичний триатлет важить приблизно 150 фунтів (68 кг), велосипед — ще 17. Вага тата — приблизно 180 фунтів, а наш велосипед потягне на 70. Плюс я. Завдяки дієті з морозива і шоколадного пирога моя вага впав до 100 фунтів. У сумі виходить 350, що майже на 200 фунтів більше ніж вага звичайного триатлета з його велосипедом», — детально підраховує Рік, в якому лікарі колись розгледіли овоча.

У 1988-му команда Хойтів вперше наткнулась на відмову — організатори престижного Ironman-триатлону (плавання 2,5 милі, велосипед 112 миль і біг 26,2 милі) на Гавайях не допустили батька з сином до старту з міркувань безпеки.

«Я написав ще одного листа, наголосивши на всіх заходах безпеки, яких ми дотримуємось. І нагадав, що ми вже шість разів брали участь в Ironman-триатлоні. Ми плавали в різних водах і добре готові до всього», — бідкався Дік.

І знову прийшла ввічлива відмова. Як і багато років тому у випадку з навчанням, допомогла Джуді — їй вдалося переконати гавайський конгрес, що участь команди Хойт у змаганнях стане чудовою рекламою для країни.

Незабаром Рік і Дік отримали офіційне запрошення. Хойт-молодший став першою людиною з обмеженим можливостями, яка коли-небудь змагалася і здолала дистанцію Ironman-триатлону на Гаваях.

У 2005-му команда Хойт створила Фонд допомоги людям з інвалідністю. Девіз: «Так, ви можете!» Для сім’ї, яка кілька десятиліть чула «Ні, ви не можете», це взагалі девіз усього життя.

Через три роки їх обох включили до Зали слави Ironman: Ріка — 26-м, Діка — 27-м. «Все справедливо, адже на кожному зі стартів я фінішував раніше за тата», — пояснив Хойт-молодший в книзі «One Letter at a Time».

Команда Хойт взяла участь у понад тисячі забігів на витривалість, марафонах, триатлонах, дуатлонах та інших турах. Вони ніколи не фінішували останніми.

У 2014-му Дік і Рік провели свою заключну гонку — Бостонський марафон. Зараз батькові 76, синові 54.

Особисті рекорди команди Хойт: