Харукі Муракамі: «Я не великий, але сильний бігун. Це один з небагатьох дарів, якими я можу пишатися»
У кожного бігуна є своя, особлива історія знайомства з бігом. Харукі Муракамі, відомий письменник і автор культової для бігунів книги «Про що я говорю, коли говорю про біг», розповідає, яке місце займає біг в його житті. Іноді це дуже особиста історія, а іноді читачеві буде легко впізнати в ній себе.
Цей текст був опублікований в журналі The New Yorker, ми переклали та адаптували його для вас.
Я почав бігати восени 1982 року. Мені було 33. Незадовго до цього я відкрив маленький джазовий клуб в Токіо, біля станції Сендагайя. Через три роки будівлю закрили на реконструкцію і ми переїхали на нове місце, ближче до центру Токіо.
У денний час це було кафе, вночі бар. У нас була смачна їжа і жива музика на вихідних. Такі клуби були рідкістю в Токіо, тому у нас було багато постійних клієнтів і справи йшли добре.
Більшість друзів пророкували клубу провал. Вони говорили, що у закладу, який з’явився як хобі, немає шансів на успіх. І що такі, як я — наївні і далекі від бізнесу, нічого не досягнуть.
Моєю сильною стороною завжди була працьовитість. Якби я був конем, то радше ваговозом, аніж скакуном. Я виріс в родині службовців, тому мало знав про бізнес, але, на щастя, в родині моєї дружини був свій бізнес і її інтуїція мене часто виручала.
Робота була важкою, треба було працювати від ранку до ночі. Йшов втомлений і виснажений. Було багато розчарувань і хворобливого досвіду. Незабаром я став заробляти достатньо, щоб найняти людей і нарешті зміг перевести подих.
Я відчував, що стою на останній сходинці крутих сходів і готовий вийти у відкритий космос. Я був впевнений, що впораюся з будь-якими проблемами, якщо вона з’являться. Я глибоко вдихнув, поглянув назад на сходи, якими щойно дерся, повільно озирнувся і почав обмірковувати наступний етап життя.
Новий етап
Наближалося тридцятиріччя — вік, який вже не називають молодістю. І багато в чому через цей смуток, мені випало написати новелу.
Пам’ятаю цей день — 1 квітня 1978 року, на годиннику 13:30. На стадіоні Джингу я дивився бейсбольний матч. Був прекрасний весняний день, безхмарний, з легким теплим бризом. У той час на дальньому полі не було лавок, тільки трав’яний схил. Я лежав на траві, потягував холодне пиво, іноді поглядав на небо і насолоджувався грою. Стадіон був напівпорожній.
Сезон тільки починався і Swallows брали Hiroshima Carp. Такеші Ясуда подавав за Swallows. Це був невисокий, кремезний пітчер з неймовірно крученою подачею. Такеші легко провів три аути і без зусиль вибив нападників суперника. Дейв Хілтон — молодий гравець команди Swallows, відбив м’яч до задньої лінії поля. Тріск бити об м’яч прокотився луною по всьому стадіону. Хілтон легко пройшов першу базу і попрямував до другої.
І саме в той момент мене осяяло — я хочу написати новелу. Я досі пам’ятаю широке чисте небо, відчуття свіжої трави, доленосний тріск бити. Щось спустилося з неба в ту мить, і я все прийняв.
У мене не було амбіцій стати письменником. Було лише сильне бажання написати новелу. У магазині Kinokuniya я купив пачку паперу для письма і п’ятидоларову ручку Сейлор. Маленька капітальна інвестиція в мою справу.
До кінця осені я закінчив рукопис на двісті сторінок. Я не знав, що з ним робити і поклався на волю випадку — віддав у літературний журнал Gunzo на конкурс молодих письменників. Відправив і навіть не зробив копію, тому що був більше зацікавлений закінчити книгу, ніж випустити її у світ.
Це була неймовірна осінь. Небо було чистим, а дерева гінгко перед Меморіальною галереєю Мейджі були такими золотими, як ніколи раніше в моєму житті.
Наступної весни, мені подзвонив редактор Gunzo і сказав, що моя новела потрапила в шортлист номінації. Я був такий зайнятий іншими речами, що зовсім забув про участь в конкурсі. Але новела продовжила свій шлях, виграла номінацію і влітку була опублікована під назвою «Слухай пісню вітру».
Новелу добре сприйняли і, до кінця, не розуміючи що відбувається, я раптово опинився серед нових письменників, які подають надії. Я був здивований, але люди, які мене знали, здивувалися ще більше.
Я продовжував займатися джазовим клубом і написав другу новелу — «Пінбол, 1973». Також написав кілька коротких історій, перекладав дещо з Ф. Скотт Фіцджеральда.
«Слухай пісню вітру» і «Пінбол, 1973» номінували на престижну премію Акутагава, але жодна з них не виграла. Я не засмутився. Якби я виграв, то потонув би в інтерв’ю і письмових роботах. Це заважало би роботі в клубі.
Три роки я займався джазовим клубом — вів бухгалтерію, проводив інвентаризацію, складав розклад команди, стояв за стійкою, змішував коктейлі і готував, зачинявся у досвітні години і міг писати лише вдома за кухонним столом, поки не засинав.
Я відчував, що проживаю два життя і поступово усвідомив, що хочу писати більш суттєві роботи. Мені сподобався процес написання перших двох творів, але в кожному з них були частини, якими я не був задоволений.
Писати міг тільки ривками, викроюючи частки часу — півгодини тут, годину там — через постійну втому не міг сконцентруватися. З таким підходом я міг написати кілька цікавих, свіжих речей, але результат був далекий від глибокого і досконалого.
Я відчував, що отримав чудову можливість бути письменником і хотів реалізувати себе в цьому. Після довгих роздумів я закрив бізнес і зосередився на письменстві. Дохід від джазового клубу значно перевищував зарплату новеліста, але це була реальність, яку я собі дозволив.
Більшість моїх друзів сумнівалися в мені: «Твій бізнес на підйомі зараз. Чому не дозволити комусь займатися ним поки ти пишеш?» Незважаючи на всі заперечення, я продав клуб і трохи зніяковіло став називати себе письменником.
«Я б хотів два роки тільки писати. Якщо це не спрацює, ми завжди можемо відкрити десь ще один бар. Я ще молодий і у нас буде час почати заново», — пояснював я дружині. Йшов 1981-й рік, у нас був відчутний борг перед кредиторами, що залишився від бару. Але я вирішив не відступати від плану і подивитися до чого це призведе.
У квітні я закінчив «Полювання на овець». Ця новела була набагато довшою за попередні, масштабнішою і надиктованою історією. Після її закінчення у мене з’явилося приємне відчуття, що я сформував свій стиль. Зараз я вже міг уявити своє життя новеліста.
Редактори в Gunzo не звернули увагу на «Полювання на овець». Читачі, навпаки, полюбили нову книгу і я був щасливий. Це був справжній старт в ролі письменника.
Про біг
З того часу, як я вирішив стати професійним письменником, постало інше питання — як залишатися в хорошій фізичній формі?
Управління клубом вимагало постійного фізичного навантаження, але за письменницьким столом я став набирати зайві кілограми. Крім того, я неймовірно багато курив — по 60 сигарет в день. І я вирішив, що якщо хочу прожити довге життя письменника, потрібно знайти спосіб залишатися у формі.
Біг, як вид активності, має чимало переваг: не потрібна чиясь допомога чи особливе спорядження; не потрібне певне місце; потрібна лише пара бігових кросівок і хороша дорога, щоб дістатись до внутрішнього балансу.
Після закриття бару я вирішив повністю змінити своє життя, тому ми з дружиною переїхали в Нарасіно, префектуру Чіба. Це була сільська місцевість без спортивної інфраструктури. Вибору не було і я просто почав бігати. Через біг я кинув курити, вийшов символічний прощальний жест з життям, яке я колись вів.
У школі я не любив уроки фізкультури через заняття, нав’язані кимось зверху. Але коли я міг робити все по-своєму — я віддавався справі повністю. Я не був атлетичним або спритним, тому види спорту, де потрібно приймати рішення зі швидкістю світла, не були моїм коником. Це і пояснює вибір бігу на довгі дистанції. Я безболісно вмонтував його у свій спосіб життя.
Так само і з навчанням. Все навчання від молодшої школи до коледжу, коли мене змушували вчити все підряд, було мені нецікавим. В результаті, попри хороші оцінки, я не пам’ятаю, щоб мене хвалили за хороший результат або за те, що зробив щось краще за всіх. Я почав отримувати задоволення від навчання закінчивши коледж, коли міг вивчати предмет, який зацікавив мене, у власному темпі. Тоді я був мотивованим і ефективним в отриманні знань.
Найбільше в роботі професійного письменника мені подобалося рано лягати спати і рано вставати. Коли я був зайнятий клубом, часто лягав спати перед світанком.
Ми з дружиною вирішили вести більш природний, відповідальний спосіб життя: лягати відпочивати з сутінками і прокидатися з сонцем; зустрічатися з людьми, яких ми хочемо бачити і за змоги уникати тих, кого не хочемо. Ми вирішили, що хоча б на певний час можемо дозволити собі цю скромну розкіш.
У різний час доби у людей різна продуктивність, я точно — «жайворонок». В цей час легко фокусуюсь. Вдень я займаюся рутинними справами, а в кінці дня відпочиваю, читаю або слухаю музику. Звісно, такий розпорядок дня не залишає шансів для нічного життя й іноді перешкоджає стосункам з іншими людьми.
Люди ображаються, якщо постійно відмовлятися від їхніх запрошень. Але в цей момент я відчуваю, що незамінний зв’язок, який я повинен створити у своєму житті — не з конкретною людиною, а з невизначеною кількістю читачів.
Мої читачі будуть вітати будь-який стиль оповіді доти, поки кожен мій твір буде кращим за попередній. Хіба це не мій обов’язок і вищий пріоритет як новеліста? Хоча я не бачу облич своїх читачів, але я вважаю їх найважливішими у моєму житті.
Іншими словами, ви не зробите щасливими всіх.
Навіть коли я займався клубом, то розумів це. У клуб приходило багато відвідувачів. Якщо одному з десяти місце подобалося і він приходив знову — цього було достатньо. Якщо один з десяти стає постійним клієнтом, тоді бізнес буде в порядку. Це розуміння зняло тягар з моїх плечей.
Водночас я повинен був упевнитися, що одному з десяти місце дійсно сподобалося. Для цього потрібно зробити свою філософію чітко ясною і терпляче її дотримуватись. Ось чому я навчився з бізнесу.
З таким підходом я продовжував писати, і з кожним кроком мої читачі — кожен десятий постійний — росли. Я продовжував писати речі, які хотів, саме так, як хотів — і якщо це забезпечувало моє життя, то чого ще бажати?
Коли я тільки починав, то міг бігти всього двадцять або тридцять хвилин. Навіть це змушувало мене задихатися, серце вискакувало, ноги тряслися. Я соромився сусідів, які бачили як я бігаю, але продовжував, і мій пульс прийшов до норми. Тут мені допомогли не швидкість чи дистанція, а щоденний регулярний біг.
Поряд з їжею, сном, домашніми справами і письменством, біг увійшов в мою щоденну рутину. Це стало природною звичкою і я став менше стидатися. Купив бігове спорядження, нормальні кросівки, а також секундомір. Прочитав книгу про біг.
Найбільша моя удача, що я народився з сильним і здоровим тілом. Це дозволяє мені бігати щодня вже майже чверть століття. Я ніколи не травмувався і не хворів.
Я не великий, але сильний бігун. Це один з небагатьох дарів, якими можу пишатися.
У 1983 році я взяв участь у своєму першому шосейному старті. Це була коротка дистанція — п’ять кілометрів, але вперше в житті я причепив шпильками номер до своєї футболки і чекав у натовпі інших бігунів на команду: «На старт, увага, руш!»
Після забігу я подумав, що було не так вже й погано! У травні того року я пробіг 15-кілометровий забіг навколо озера Яманака, а в червні хотів випробувати свою межу — біг навколо Імператорського Палацу в Токіо. Пробіг сім кіл — в сумі 36 км в пристойному темпі і мої ноги зовсім не боліли. Так я зрозумів, що мені під силу марафон, але не підозрював, що найскладніша частина починається після 36-го кілометра.
Коли я дивлюся на свої фотографії 80-х, то захоплююсь, як з таким тілом мені вдалося пробігти марафон: не розвинені м’язи, руки тонкі, ноги худі. На сьогодні я пробіг 26 марафонів, після багатьох років бігу моя мускулатура кардинально змінилася. Але навіть тоді я міг відчувати фізичні зміни, які траплялися зі мною кожен день, це робило мене щасливим. Я відчував, що після 30-ти у мого тіла ще великий потенціал.
Паралельно змінилося й харчування. Я почав їсти здебільшого овочі, а риба стала основним джерелом протеїну. М’ясо я і раніше не любив. Солодке теж. Скоротив споживання рису та алкоголю, став вживати тільки натуральні продукти.
Я вважаю, що мати тіло, схильне до повноти, це приховане благословення. Іншими словами, щоб не набрати вагу я повинен важко працювати щодня, стежити за тим, що я їм, і стримати свої слабкості. Люди, які легко тримають вагу, не потребують вправ чи необхідності стежити за раціоном. Саме тому з віком їхня фізична сила згасає. Ті з нас, хто легко набирає вагу, мають вважати себе щасливцями від того, що червону лінію дозволеного так яскраво видно.
Це справедливо і для роботи письменника. Письменники, яких природа обдарувала талантом, можуть писати невимушено. Як вода з природного джерела, речення б’ють ключем без особливих зусиль. На жаль, я не з цієї категорії. Мені потрібно піти в гори з киркою і викопати глибоку яму перш, ніж я знайду джерело своєї креативності. Новий роман — нова яма. Як тільки я бачив, що джерело спустошується, то рухався до наступного. Коли люди, які покладають всі надії на природне джерело таланту, виявляють його порожнім — вони в біді.
Коли я говорю людям, що бігаю щодня, то деякі дуже дивуються. «У тебе велика сила волі», — кажуть вони. Звісно чудово, коли так звеличують — це набагато краще, ніж бути опущеним на землю. Але я вважаю, що не тільки сила волі допомагає нам щось робити. Світ не такий простий. Я навіть не вважаю, що є взаємозв’язок між щоденним бігом і силою волі. Я вважаю, що зміг бігати щодня впродовж 25 років з однієї причини — це мені підходить. Або тому, що мені це не важко.
Люди природним чином продовжують робити те, що вони люблять і не роблять те, що не люблять.
Саме тому я ніколи не рекомендую людям бігати. Якщо у людини є хоча б найменший інтерес до бігу на тривалі дистанції — вона почне бігати. Якщо людина не зацікавлена, жодні переконання не вплинуть.
Марафонський спорт не для кожного, так само як і письменництво — професія не для всіх. Ніхто мені не радив і не пропонував стати письменником. У мене всього лише була ідея бути певною людиною і я йшов за нею. Люди стають бігунами тому, що вони хочуть стати ними.
Незалежно від того наскільки мені підходить біг, завжди є дні, коли я лінуюся і шукаю відмовки. Одного разу я брав інтерв’ю в олімпійця Тосіхіко Секо, відразу після того, як він завершив кар’єру. Я запитав: «У бігунів вашого рівня трапляється, що не хочеться йти на тренування?» Він пильно подивився на мене і відповів голосом, який чітко вказував, що я спитав дурницю: «Звичайно! Весь час!»
Зараз я ще раз переконуюся наскільки дурним було питання. Я і тоді це розумів, але так хотів почути відповідь від бігуна такого рівня. Я хотів знати, що незважаючи на те, що ми в різних світах в силі і мотивації, ми відчуваємо одне й те саме, коли зав’язуємо вранці шнурівки. Відповідь Секо була великим полегшенням. У підсумку я дійшов до думки, що ми всі рівні.
Щоразу, коли мені не хочеться бігти, я ставлю собі питання: «Ти зміг забезпечити собі життя, працюючи новелістом вдома, у визначені тобою години. Тобі не потрібно добиратися на роботу забитим поїздом чи бути присутнім на нудних зустрічах. Ти розумієш, як тобі пощастило? У порівнянні з цим, година бігу околицями це дрібниця, чи не так?»
Тоді я зав’язую шнурівки і вирушаю бігати без сумнівів. Я говорю це, чудово усвідомлюючи, що є люди, які бігають щодня, на додачу до переповнених поїздів і виснажливих нарад.
Тридцять три — саме стільки років мені було, коли я почав бігати. Як і раніше досить молодий, але вже не молодий чоловік. У такому віці помер Ісус Христос, а життя Ф. Скотт Фіцджеральда хилилося до заходу. Це вік перехресть і вибору шляху. У 33 роки я почав життя бігуна і це була моя запізніла, але справжня точка відліку як письменника.
Переклала українською Наталя Сколоздра
Ще більше натхненних історій про біг:
- Фред Лебоу: людина, яка створила New York City Marathon
- 10 відомих жінок, які змінили історію бігу
- Офісний марафонець і самурай Юкі Каваучі