#100runningdays: Як я вирішила бігати щодня і що з цього вийшло
Наша подруга Лєра Троценко вирішила провести простий експеримент над собою — зобов’язалася бігати щодня впродовж 100 днів.
Бігова стоденка Лєри успішно завершилася, і ми зустрілися з нею, щоб розпитати про те, навіщо потрібно було давати собі обіцянку бігати сотню днів поспіль, що змінилося в її житті за цей час, і які були труднощі при досягненні мети.
Наводимо головні думки, вибрані з цього інтерв’ю, у форматі особистої розповіді.
Передісторія
Це вже не перший експеримент такого роду, який я собі влаштовувала. Років зо три тому, коли я займалася бігом всього кілька місяців, підгледіла в блозі Армена Петросяна ідею стоденок. Вона полягала в тому, щоб за 100 днів до кінця поточного року сконцентруватися на виконанні найважливіших справ, які неодмінно хочеш зробити.
Я поставила собі три завдання, одним з яких був біг: мені хотілося бігати регулярно і, що головне, не менше 10 км за пробіжку. Як ви можете здогадатися, два інші завдання, які я поставила в рамках тієї стоденки, були успішно занедбані.
Але за ті три місяці біг став практично невід’ємною частиною мого життя і, до всього, чудово подовжував день — здавалося, що в добі понад 24 години, і вони виходили більш наповненими, ніж доба, в якій пробіжок не було.
Навіщо це мені
Ідея цієї бігової стоденки народилася через низьку мотивацію. Я майже рік не бігала марафони, мені не вистачало цієї атмосфери Великого Змагання. Не вистачало великої мети, а звичайні пробіжки стали здаватися рутиною. Тому самих тренувань ставало все менше. Мені захотілося освіжити відчуття і знову, з бувалим задоволенням, виходити на пробіжки. Я зрозуміла, що мені потрібна системність тренувань.
Тому вирішила: що б не трапилося, нехай на вулиці хоч град, хоч цунамі — я одягаюся й виходжу на пробіжку. Жодних відмовок!
Правила прості: я виходжу на пробіжку кожен день, а дистанція не важлива. Змахлювати і пробігтися 300 метрів в джинсах і звичайному одязі пробіжкою не рахується. Найскладніше було переодягнутися в спортивне і вийти з дому — а тоді вже я спокійно бігла мінімум 2-3 км.
Перші 20 днів
Загалом, рішення почати #100runningdays далося легко, і воно відразу ж дало сильний заряд мотивації. Перші два тижні ранкових пробіжок я буквально літала і отримувала задоволення від кожної пробіжки. У мене нарешті з’явилося це відчуття пробудження: коли знову насолоджуєшся бігом і власним тілом, коли бачиш все по-іншому, коли біжиш рано вранці ще сплячим містом.
Щоб всі ці відчуття не минули безслідно, я вирішила фіксувати їх у своєму інстаграмі, публікуючи по одній фотографії, що ілюструє біговий день. Іноді ці картинки виникали самі по собі, а іноді доводилося шукати щось цікаве для фотозвіту. Виявилося, що ця необхідність навчила мене бачити речі, на які я до цього не звертала уваги. Такі фото іноді з часом зможуть служити якорем з минулого, нагадуючи тобі про те, що ти робив в той чи інший день, чим жив і займався.
Люди навколо говорили різне: хтось критикував і застерігав щодо травм, хтось хвалив. Колеги, наприклад, просто дивувалися тому, як мені вдається ще до початку робочого дня пробігати більшу частину міста.
Кілька людей приєдналися до #100runningdays, якийсь час бігали кожен день, але тільки до певного моменту.
А хтось взагалі говорив, що моя стоденка мотивувала їх на пробіжки: «он, Лєра побігала, значить і мені теж не можна лінуватися, піду і я побігаю».
Труднощі, з якими зіткнулася
Так минули мої перші два тижні. А потім прийшов настрій: «навіщо я це роблю, чому я не можу дозволити собі не бігти сьогодні?» Розуміння того, що перерви не буде ще більше 80 днів, навіть трохи лякало.
Тоді мене добряче мотивував мій хлопець. Його підтримка дуже допомогла зібратися і продовжити те, що я вже почала. Через 20 днів настрій «хандри» минув, і я перестала мучити себе розмірковуваннями про лінь. І такий позитивний настрій не змінювався вже до самого кінця моєї стоденної «дистанції».
Дві найбільш пам’ятні пробіжки
Одна з пам’ятних пробіжок була у Вінниці. Я вийшла вранці пробігтися навколо озера, був сильний туман, дуже красиво. Бігла, бігла, і зовсім несподівано побачила попереду корову. Прямо посередині дороги. Було дивне і смішне відчуття, ніби я потрапила в дику природу.
Ще дуже запам’ятався тривалий крос на 99-й день, коли пробігла 30 км по Києву. Це незвичайне відчуття, коли ти вибігаєш, а ще зовсім темно, і практично все місто спить. Поступово виходить сонце, зникає ранковий серпанок. Місто ще порожнє, але до кінця пробіжки люди прокидаються і виходять на вулиці починати свій день. Бачиш, як місто починає жити і дихати. Ти біжиш по ще сонному і порожньому парку, ейфорія і емоції захлинають, і тут… на мене нападає ворона. Точніше, спершу отримуєш такий удар по голові, ніби палицею вперіщили. Озираєшся з переляку — і в усьому парку бачиш тільки ворону, яка зухвало дивиться на тебе.
Що змінилося
Всього в рамках челенджу я пробігла близько 650 км. Не так вже й багато для мене, насправді. Але, як я вже говорила, сам кілометраж для мене не так сильно був важливий.
На 101 день я зробила собі день відпочинку. І відразу ж відчула, що мені чогось не вистачає, ніби день якийсь неповноцінний.
В кінці стоденки мені вже не потрібно було себе мотивувати, все відбувалося природно: одяглася, вийшла, пробігла.
З’явилося відчуття, що біг — моя необхідна життєва звичка. Як чистка зубів — її не можна пропустити і забути. Щоб почистити зуби не потрібно себе «мотивувати» і змушувати, ти просто йдеш і робиш це. Так само сталося і з бігом — він став моїм звичним щоденним ритуалом.
Після того, як сто днів минуло, я відчула себе набагато зібранішою і наполегливішою. А приємну звичку — робити якусь корисну дію щодня, — я зараз перемкнула на прослуховування англомовних курсів на Coursera.
І так, я продовжую бігати.
Що ще почитати про щоденний біг:
- Коли краще бігати: вранці чи ввечері?
- Чи можна бігати щодня і не боятися травм?
Переклад українською Наталя Сколоздра
