Half-marathon challenge: три півмарафони за три тижні

Після того, як я пробігла свої перші 50 км у серпні, організм почав вимагати нових випробувань. Через 1.5 місяці ще один марафон бігти було би безглуздо, оскільки потрібен час для відновлення, і я вирішила прийняти самопроголошений напівмарафонський виклик.
Суть його була в тому, щоб протягом трьох тижнів щонеділі бігти напівмарафон. Не пробіжки довжиною 21 км, а офіційні забіги в різних містах і з лімітом за часом.

У квітні я поставила свій особистий рекорд на півмарафоні – 1:37. Для мене це було новим рівнем, і в цьому челенджі для мене було б ідеальним, якби я у кожній із трьох половинок не вийшла за цей час. Я хочу розповісти про те, як відбувався цей челендж і як сила волі, віра в себе і правильний підхід до тренувального процесу здатні зробити з тебе людину, якою ти маєш повне право пишатися.

Перший із трьох напівмарафонів відбувся 28 вересня у Києві. Я нічого особливого не очікувала, думок було більше про тих моїх друзів, для яких цей напівмарафон мав бути першим, підтримка була потрібна їм, тому я навіть не нервувала.

Траса йшла легко — настільки легко, що я була впевнена, що зламався годинник, який показував неймовірно довго занадто високу для мене швидкість. Після 10 км почалася та знайома до болю боротьба із собою, коли хочеться розвернутися і махнути на все рукою, бо нікому, окрім тебе, це не треба.

«Чому ти це робиш?», «Навіщо ти біжиш так швидко?», «А давай ти зменшиш темп, почекаєш своїх подруг і ви разом посміхатиметеся фотографам». Але це ж челендж, а не розвага, і я борюся з цим, я не знижую темп, я хочу обігнати ще одного хлопця, я подобаюся собі, коли не дозволяю бути собі слабкою.

На плоскому відрізку Труханового острова мій пейс падає, мені складно знайти якийсь подразник, який би вивів мене з цього спокійного, повільного ритму. Доводиться себе підбадьорювати, давати обіцянки, що більше ніколи, розважати себе музикою.

Я спромоглася зробити прискорення на останніх 700 м до фінішу; порівнюючи свої минулі забіги, це було просто неймовірно, тому що я зазвичай бігла на виснаження, а до фінішу ледь переставляла ноги. Я прийшла з часом 1.34 і з 8 місцем в абсолюті серед жінок. Сказати, що я була шокована? Я вважала себе біговим монстром, не менше. Я вважала, що зробила свій максимум і навіть не хотіла їхати на другий забіг. Але челендж є челендж, обіцянка є обіцянка.

Другий півмарафон відбувся у Москві 5 жовтня, у парку Мещерський, під назвою «Осінній грім». За відчуттями, це було схоже на серйозний спортивний забіг, а не на міський захід для всіх, як у Києві.

Погода була жахлива: неприємний дощ, раптовий холод. Вранці не хотілося їхати абсолютно нікуди, та й ніхто з українських бігунів не поїхав, було трохи самотньо. І знову ці думки: ну кому, кому воно потрібне, перебираючи всі варіанти, ти розумієш, що нікому, насправді. Тільки тобі це й треба.

Між іншим, маршрут шикарний — дуже гарний парк, покриття — ідеальні велосипедні доріжки, ґрунт та гравій. Погода, до речі, зіграла тільки на руку, взагалі не хотілося пити і біглося досить легко. Я бігла з такою ж швидкістю, як на попередній половинці, але було вже тяжко, майже половину шляху я благала себе просто підтримувати темп, не стрибати за швидкістю вгору-вниз, не прискорюватися. Думала, що витратила всі сили і просто хотілося закінчити дистанцію не гірше за попередню. Але невеликі групи підтримки на маршруті зробили свою роботу чітко — усміхалися, кричали «Давай, Марі, біжи!», розмахували плакатами.

Це додало мені сил, я знову почала обганяти, мені чомусь не хотілося їх підвести, незнайомих людей, які замість гарячого ліжка та чаю в неділю стоять тут під холодним дощем і посміхаються всім! Останні два кілометри я бігла наввипередки з бігуном у костюмі Спайдермена, мене дуже веселила думка фінішувати і сказати: «А я обігнала самого Спайдермена!»

Цей момент я вже пам’ятаю не чітко, бігла і дивилася на своє татуювання Never stop, що довкола відбувалося — не пам’ятаю. На фініші зупинила годинник і засмутилася, час на дисплеї було 1:30. «Знову заглючив», — подумала я і пішла пити чай.

Мені було абсолютно байдуже, я пройшла якусь метафізичну межу, якщо хочете. Мені більше не хотілося собі нічого доводити. Офіційний час підтвердився з моїм.

Я не вірила. Це вже якийсь інший рівень, щось неймовірне (особисто для мене, звісно, повторюся. Справжні спортсмени просто надривають животи від сміху). Але для дівчинки, яка тиждень тому зробила свій рекорд, яка дізналася, що вона зняла ще 4 хвилини з особистого рекорду. Це epic win. За результатами — 8 місце.

Третій напівмарафон — 12 жовтня, Івано-Франківськ. Туди їхали дівчатка, які займаються у мене, і я вирішила, що оскільки свій рекорд я точно поставила, настав час подумати про інших, вирішила вести охочих на 1.50.

І для мене це залишався челендж, бо треба було розрахувати, як правильно бігти не тільки для себе, а й для інших, а це велика відповідальність. Випробування було ще в тому, що ми бігли 10 кіл по 2 км. Тому я спробувала внести трохи веселощів у такий одноманітний маршрут.

Підтримка на контрольному пункті дуже допомогла, а ще була неймовірно рада побачити свою подругу Майю, яка без попередження приїхала з іншого міста з плакатами підтримки. Ось чому я люблю біг — він відкриває серця. Я зрозуміла, що рухаюся в правильному напрямку, тому що іноді корисно забути про себе, свій біль, перемоги і поразки, і віддати свою енергію іншим.

До кінця маршруту було складно, але дівчатка впоралися. Кожна покращила свій особистий результат на 3-4 хвилини.

З приводу харчування на забігах я маю особистий заскок — я не їм енергетичні гелі, ізотоніки тощо на забігах. Мені подобається усвідомлювати, що я пробігла лише на власних силах. Перші 21 км — четвертинка банана, другі 21 км — один фінік, який я насильно запхала в себе, треті 21 км — нічого з їжі. Тому ніякого допінгу не було 🙂 Допінг він тільки в нас самих, у голові.

Я просто хочу показати, що багато що реально. Я бігала в дитинстві, але я не маю спортивного минулого; у мене немає МС чи КМС з бігу. Я займалася і займаюся без тренера, мені не пишуть програми тренувань і харчування, доводилося йти до всього самій, регулярно бігаю 2.5 роки, але дивним чином я опиняюся між справжніми спортсменами, які цим живуть, і бігунами з людським пейсом.

Раніше я вважала, що мені просто щастить, але зараз я дійсно нарешті пишаюся собою. Тому що зуміла змінити свій підхід до бігу, зуміла отримати більше, не намагаючись убити себе на забігу, скласти систему, яка працює.

Правильний підхід до тренувань, відновлення, система харчування, психологічна робота над собою, порятунок від комплексів та моментів, що викликають стрес, підживлення в собі рис, необхідних для досягнення цілей — сміливості, впевненості, відмови від непотрібних речей, подій та людей, почуття солідарності та підтримка інших бігунів. Я вірю в кожного з вас так сильно, як колись сильно не вірила собі.

Потрібен час, щоб зрозуміти хто ти є насправді. Ще стільки всього треба спробувати. І мене не зупинити ніколи, це точно, мій особистий девіз навіки. Never stop.

Інші напівмарафонські фото Марії дивіться в Instagram-акаунті автора.