Трагічна історія переможця олімпійського марафону Самуеля Ванджиру

Пекін, останній день літніх Олімпійських ігор 2008 року

Вже зранку було спекотно і волого: температура 21°C, яка швидко підвищувалася, і вологість 72%. Ще однією перешкодою для 95 спортсменів, які зібралися на площі Тяньаньмень для участі в чоловічому марафоні, став характерний для китайської столиці сильний смог.

Хайле Гебреселассіє з Ефіопії, володар світового рекорду (2:04:26), повідомив, що не братиме участі в гонці, оскільки це небезпечно для здоров’я.

21-річний кенієць Самуель Ванджиру, що біжить свій третій марафон у житті, стартував зі спринтерською швидкістю — так, ніби це був забіг на 1500 метрів. Невисокий Ванджиру (його зріст 157 см) біг, випрямивши спину і трохи схиливши голову набік. Руки він тримав низько, його розкриті долоні різко розтинали повітря.

Кенійські спортсмени відомі своїми довгими ногами і граціозними рухами, у нього були потужні передні стегнові м’язи, які змушували ноги рухатися з шаленою швидкістю.

Для перших п’яти кілометрів Ванджиру знадобилося всього 14:52. Наступні п’ять кілометрів він пробіг на 19 секунд швидше.

До того часу в лідируючій групі залишилося вісім людей. До середини дистанції, яку вони подолали за 1:02:34, першими йшли вже всього п’ятеро. У тому числі і Ванджиру.

Тим часом температура піднялася до +29°C. Хоча темп трохи знизився, Ванджиру продовжував прискорюватися, і його суперники відставали один за одним. Коли до кінця дистанції залишалося трохи більше 5 км, він зробив фінішний ривок.

Його час (2:06:32) був на три хвилини швидшим за олімпійський рекорд, встановлений у Лос-Анджелесі у 1984 португальцем Карлосом Лопесом, якому тоді було 37. Так Ванджиру став наймолодшим чемпіоном в марафоні за останні 76 років.

Першу половину забігу він подолав значно швидше ніж другу, і це суперечило усталеним поглядам, що марафонець повинен бігти з однаковою швидкістю більшу частину дистанції, а другу половину — дещо швидше, ніж першу.

На сайті Runner’s World Ембі Барфут, переможець бостонського марафону в 1968 році, описував виступ Ванджиру як «найбожевільніший забіг, який я коли-небудь бачив». Він також назвав цей забіг найбільшим марафоном усіх часів.

Чиказький марафон, 2010 рік

Коли Ванджиру подав заявку на участь у Чиказькому марафоні 2010 року, то, як пізніше він сам зізнавався, був у формі лише на 70%, а преса викреслила його з переліку фаворитів.

Ванджиру знову швидко стартує і певний час навіть випереджає і квапить своїх пейсмейкерів. До позначки 37 км він і ефіопський спортсмен Цегайє Кебеде вже бігли попереду всіх — дуелі з таким розпалом боротьби рідко побачиш на довгих дистанціях. Кебеде виконував ривок, ненадовго відривався, але Ванджиру тут же наздоганяв і обходив його, і тоді Кебеде прискорювався знову.

Витративши багато енергії на спроби відірватися від Ванджиру, Кебеде втомився. Коли до кінця дистанції залишалося 500 м, на невеликому підйомі Ванджиру у спринтерському ривку кинувся до фінішу.

Федеріко Роза, здоровенний італієць, менеджер Ванджиру, сказав: «Семмі переміг завдяки своїй голові і характеру».

Вигравши в Кебеде, Ванджиру зберіг лідерство в головних марафонах світу. Разом із призовими, гонораром за участь у змаганнях та спонсорською угодою з Nike він заробляв тепер більше мільйона доларів на рік.

Фінальна битва Ванджиру і Кебеде

Хоча йому було всього двадцять три, він уже забезпечив собі місце серед кращих марафонців в історії. Він брав участь лише в семи марафонах, але всі вони були найбільшими змаганнями, і виграв п’ять із них, і завжди з дуже вражаючим результатом.

Але через сім місяців після перемоги в Чикаго Ванджиру впав з балкона свого будинку в Кенії, і незабаром після цього помер у лікарні. Поліція заявила, що це було самогубство.

Історія Ванджиру: дитинство в Кенії

Як і більшість кенійців із сільської місцевості, Ванджиру ріс у бідності. Батьки розлучилися, коли йому було чотири роки, і Ханна, мати Самуеля, сама виховувала хлопчика та його молодшого брата Симона. Всі разом вони жили з батьками мами в Ол Калоу, невеликому містечку у високогір’ї центральної Кенії.

Ханна, якій зараз 50 років, розповідала: «Я працювала на фермі мого батька, займалася фізичною працею. Вистачало тільки на їжу сім’ї. Грошей не було».

Коли Ванджиру трохи підріс і зміг їздити на велосипеді, він почав заробляти доставкою хліба, щоб допомогти матері. Попри те, що його часто виключали зі школи за несплату, початкову школу він все-таки закінчив. Середня освіта, однак, була надто дорогою насолодою. Як він сказав пізніше, якщо не спорт, то, ймовірно, він став би муляром або працював би на фермі.

Перші бігові успіхи

Вперше свій біговий талант він показав у десять років на шкільних змаганнях. Після початкової школи він зміг присвятити бігу весь свій час, приєднавшись до тренувального табору недалеко від Ніахуруру, найвищого гірського міста країни, розташованого на висоті 2400 м. Це місто — база з підготовки найкращих легкоатлетів з того часу, як понад сорок років тому Кенія заявила про себе, як про бігову наддержаву.

Умови в тренувальному таборі були суворі. Мало хто з бігунів мав відповідне взуття або комплект одягу для тренувань — навіть звичайна майка цінувалася надзвичайно високо.

Спали вдвох на одному ліжку. Після другого важкого тренування за день молоді люди йшли збирати овочі, щоб з’їсти їх разом з угалі, повсякденною кенійською кашею з кукурудзяного борошна. Залишки вечері наступного дня ставали сніданком.

Ванджиру, якому було 13 років, старанно тренувався. Рисою, яка його відрізняла від інших, став агресивний біг, ще з початку дистанції він прагнув стати лідером забігу.

«У нього була дуже сильна мотивація, — говорить Ісаак Махарія, марафонець світового рівня. — По-перше, це пристрасть до бігу. А по-друге, він дуже хотів позбутися бідності».

Навчання та тренування в Японії

Виступи Ванджиру на місцевих змаганнях привернули увагу Шунічі Кобаяші, 69-річного японського легкоатлета, який 20 років тому переїхав до Кенії, щоб вивчити суахілі. Сам колишній спортсмен, Кобаяші зацікавився бігунами з Кенії, захоплюючись їхньою природною обдарованістю: тонкими ікрами, вузькими стегнами і сильними кісточками.

У 1983 році Кобаяші почав відправляти кенійських бігунів до Японії, де була найбагатша у світі корпоративна бігова ліга. Суміш кенійського таланту і неухильної японської націленості на гаман і кондзю — стійкість і силу волі — швидко приносила успіх.

Поспостерігавши за виступими босоногого Ванджиру, Кобаяші домовився про стипендію для нього в середній школі «Сендай Ікуей Гакуен».

П’ятнадцятирічний Ванджиру навіть не знав, де розташована Японія, і ніколи не подорожував на літаку. Англійська була його третьою мовою після кікуйю і суахілі, і говорив він нею погано. Але його мати, до думки якої він прислухався, вважала навчання і тренування в Японії шансом, який упускати не можна, тому у 2002 році він прилетів у Токіо, звідки на швидкісному поїзді вирушив у Сендай.

У школі він був одним із двох кенійців. Майже рік прожив далеко від дому. Зима була суворою, як і дисципліна.

«Я не міг звикнути до їжі, — розповідав Ванджиру в інтерв’ю Times у 2009-му. — А моя сім’я була в Кенії, і іноді я дуже сумував за домом. Було важко».

Але він прагнув адаптуватися і незабаром вже добре говорив японською. У свій перший шкільний день Ванджиру сказав тренеру, що виграє медаль на олімпіаді, хоча спочатку його результати не відповідали цій впевненості. Він допоміг школі виграти два національні титули і після закінчення навчання у 2004 році перейшов до команди «Тойота Кюшу».

За п’ять років Ванджиру перетворився на юніора з високою стипендією (в Японії сто тисяч доларів на рік без урахування преміальних були тоді стандартом для кращих іноземних спортсменів). Він швидко окупив витрачені на нього гроші.

Перші рекорди

У серпні 2005 року він пробіг 10 000 метрів за 26:41, встановивши світовий рекорд серед юнаків.

Спортивні результати, доброзичливість і хороша японська зробили його в Японії зіркою. Незабаром після цього з ним підписав контракт італійський менеджер Роза, який представляв інтереси багатьох кенійських спортсменів. Через два тижні Ванджиру побив світовий рекорд на півмарафонській дистанції.

Того року, під час короткої поїздки в Кенію, Ванджиру одружився з Терезою Нджері, дівчиною, з якою ходив на побачення в школі. Ванджиру було вісімнадцять, їй сімнадцять. Незабаром після цього він повернувся в Японію, щоб продовжити тренування.

Історія олімпійського чемпіона Самуеля Ванджиру — З Терезою Нджері

У 2007 Ванджиру двічі покращив світовий рекорд у напівмарафоні — 58:33. Він сказав Розі, що вірить у свою перемогу на марафоні в Пекіні, і ця заява здавалася передчасною для такого молодого бігуна.

Дебют Ванджиру в марафоні відбувся у грудні в японській Фукуоці. Його друг Махарія був пейсером на дистанції перші 30 км, а Семі виграв з рекордом траси (2:06:39). Після цього всі його думки були тільки про Пекін, він тренувався як ніколи старанно. Лондонський марафон у квітні 2008-го Ванджиру пробіг за 2:05:34, забезпечивши собі місце в команді, яка вирушала у Пекін.

Через чотири місяці його перемога і новий рекорд показали, що він представник нового класу марафонців.

Життя після олімпійського тріумфу

Коли Ванджиру повернувся в Кенію, колона зустрічаючих розтяглася на 5 км. Улюблений син свого міста повернувся додому. Ванджиру покинув команду «Тойоти», сказавши, що йому потрібно більше свободи та часу для сім’ї.

У будь-якому невеликому місті Кенії від багатої людини чекають, що вона допомагатиме не тільки своїй сім’ї та друзям, але й усім, кому не вистачає грошей на житло, їжу або лікування. Під таким соціальним тиском деякі бігуни усамітнювалися у тренувальних таборах або переїжджали в Найробі, де вони не були особисто знайомі кожному перехожому.

Провівши шість років за кордоном, знову їхати Ванджиру не хотів. Але і в Ніахуруру він не був щасливий. Особисте життя Ванджиру було непростим: його дружина Нджері не ладнала з його матір’ю. У 2009 році атмосфера в сім’ї загострилася ще більше через те, що Ванджиру, всупереч бажанню Нджері, взяв другу дружину, що, хоча і допускається в культурній традиції Кенії, трапляється вкрай рідко.

Через постійні сімейні проблеми Ванджиру став зловживати алкоголем.

Проблеми з алкоголем — звичайна справа в сільській місцевості Кенії, де робочих місць мало, а саморобне спиртне коштує копійки. Однак те, що найкращий у світі марафонець міг стільки пити, для більшості провідних тренерів виглядало як божевілля.

Спочатку Ванджиру давав з цим раду. Допомагало, що він ніколи не пропускав тренування, навіть з похмілля. І в місті не було тренера, який міг би вправити йому мізки.

Френсіс Камау, який допомагав Ванджиру з тренуваннями, але тренером для нього не був, каже: «Він міг пити всю ніч, а наступного дня пробігти дистанцію з потрібним часом. Бог створив хлопця якось інакше».

Справді, в перший рік публічних п’янок результати Ванджиру були приголомшливими. У квітні 2009-го він виграв Лондонський марафон з рекордом траси 2:05:10.

У жовтні він виграв Чиказький марафон, показавши найкращий результат на американській землі. Відставши від лідерів у середині забігу, щоб підбадьорити свого друга, він влаштував 500-метровий спринт, щоб наздогнати їх. Як і в Пекіні, він перевернув звичну схему бігу з ніг на голову, змусивши своїх опонентів бігти в незвичному для них темпі.

«Для більшості бігунів такий швидкий початок і стрімкий відрив означали б ігри зі смертю, але в тому, що стосується втоми, у Семмі були унікальні здібності до відновлення сил, — говорить Хартнетт. — Він думав, що в кожному забігу у нього дев’ять життів».

Тренерський штаб Ванджиру знав про його пиятику. Клаудіо Берарделлі розповідав, що Ванджиру після Лондонського марафону 2010 року пройшов звичне медичне обстеження в Італії. Лікарі перевірили його печінку, але результати були чисті.

Берарделлі попросив спортивного менеджера спортсмена Роза сказати Ванджиру, що у нього були виявлені ознаки алкогольного пошкодження, щоб той злякався і змінив свій спосіб життя. Роза так і вчинив, а також попросив Семуеля тренуватися для осіннього марафону під наглядом Берарделлі.

Вперше у Берарделлі з’явилася можливість спостерігати за біомеханікою Ванджиру зблизька. «Він був невисоким хлопцем з великими передніми м’язами стегна, що дають силу, — сказав він. — Багато енергії йому давала пружність у ступнях, що дуже допомагає до кінця марафону, а також чудовий баланс».

Хоча Берарделлі не проводив дослідження аеробних здібностей Ванджиру, він був упевнений, що у того рідкісні аеробні можливості.

«Семмі був у перших рядах нового покоління кенійських бігунів, які тренуються для марафону, але, тим не менше, можуть у будь-який день пробігти 10 000 метрів за 27 хвилин, — говорить Берарделлі. — Раніше вважалося, що у тебе є або швидкість, або витривалість. У цих хлопців є і те, і інше».

Коли Ванджиру приїхав у липні до Берарделлі, йому було дуже важко. Кенієць був на 4 кг важчий за свою звичайну бігову вагу у 51 кг, але біг, ніби був на піку форми.

«Група починає забіг у зручному темпі, — розповідає Берарделлі. — Але вже через кілометр Семмі “вистрілював“ на 200 метрів вперед. Гатеру сказав мені: “Він так тренується, не хвилюйся”. Партнери Ванджиру по тренуванні швидко наздогнали і перегнали його.

За кілька тижнів до старту в Чикаго-2010 він був у настільки поганій формі, що Берарделлі всерйоз замислювався про те, щоб зняти хлопця зі змагань.

Ніхто не був здивований епічною перемогою Ванджиру більше, ніж його тренер. Берарделлі сказав: «Семмі показав, що він був не просто спортсменом з неймовірною психологією. Насамперед, він був бійцем».

Трагічний кінець

Через три місяці після перемоги в Чиказькому марафоні, Ванджиру повернувся в Ніахуруру і став пити ще більше. Друзі та сім’я не бачили його по кілька днів.

Ванджиру сказав Гатеру, що подумує про перехід у підданство Катару, щоб бігати за цю країну в обмін на велику платню. Він також міркував про повернення в Японію. У квітні Гатеру зателефонував Берарделлі, тренеру в Елдореті, і сказав: «Якщо ми нічого не зробимо, ми втратимо цього хлопця».

Берарделлі разом з Розою приїхали в Ніахуруру. Вони зустрілися з Ванджиру і запропонували пожити тиждень у Берарделлі в Елдореті, а потім відправитися в США і продовжити тренування там.

Ванджиру погодився і в понеділок 9 травня він і Гатеру прибули в Елдорет. Протягом тижня вони тренувалися вранці, відпочивали вдень, тренувалися ввечері, і поверталися додому, щоб повечеряти і лягти спати. В ту суботу Гатеру сказав Берарделлі: «Я думаю, що Семмі знову знайшов себе. Він хоче бігти в Чикаго або Нью-Йорку».

А наступного дня Семмі Ванджиру не стало. Тієї злощасної ночі поліція назвала смерть Ванджиру самогубством. І хоча пізніше повідомлялося про те, що не можна відкидати, що смерть була випадковою, ЗМІ вже роздмухували більш сенсаційну версію.

Через два дні після смерті сина Ханна Ванджиру заявила на прес-конференції, що її син був убитий, натякаючи на те, що відповідальність за смерть її сина лежить на Нджері. Сімейна драма ще більше загострилася, коли друга дружина Ванджиру, яка народила йому дитину 9 місяців тому, через пресу підтримала Ханну. Потім ще одна жінка заявила про те, що вагітна від Ванжиру і готова довести це за допомогою експертизи ДНК.

За спадщину Ванджиру почалася справжня війна. Він володів 30 будинками по всьому місту і декількома автомобілями. Вартість майна оцінювалася у 2,5 мільйона доларів, нечувані гроші для країни, де майже половина населення живе в бідності.

Моузіс Ньюе, головний патологоанатом країни, повідомив, що причиною смерті стало ушкодження задньої частини голови, завдане тупим предметом. Це відповідало припущенням поліції про те, що Ванджиру впав з балкона спиною вперед і вдарився головою об землю.

Ханна наполягала на проведенні ретельного розслідування і навіть отримала судове розпорядження, щоб відкласти похорон.

Похорон відбувся за тиждень, без Ханни. Було багато людей, і лив дощ, коли труну опускали в червону землю. На могилі встановили камінь із рожевого мармуру з фотографією Ванджиру в сірому костюмі, на обличчі його була напівусмішка, яка так подобалася журналістам після його марафонів. На камені були викарбувані слова: «Ти стійко боровся, закінчив свій забіг і зберіг віру. Ти завжди будеш жити в наших серцях».

Декілька близьких друзів Ванджиру, зокрема і партнер з тренувань Гатеру, вважають, що смерть стала результатом нещасного випадку в алкогольному сп’янінні. «Ніхто не вбивав Семмі», — каже Гатеру.

Берарделлі порівняв історію Ванджиру з історією Стіва Префонтейна, чудового американського бігуна, який помер у 1975 році у віці 24 років, розбившись у своїй машині повертаючись з вечірки. Розтин показав, що Префонтейн, завсідник місцевого бару, в момент смерті був п’яний.

На честь Ванджиру не залишилося ні пам’ятників, ні забігів. Його спадщина, головним чином, відчувається у виступах його друзів. Серед них — Патрік Макау, разом з яким Ванджиру мріяв про те, щоб пробігти Берлінський марафон і побити світовий рекорд.

У вересні 2011 року Макау пробіг Берлінський марафон за 2:03:38 і покращив світовий рекорд на 21 секунду. Через місяць інший кенієць, Вілсон Кіпсанг, пробіг марафон у Франкфурті лише на 4 секунди повільніше. Махарія вважає, що саме новаторський біг Ванджиру зробив таку швидкість можливою, і що його друг міг би пробігти марафон швидше, ніж за 2:03.

«Коли Семмі виграв у Пекіні, то показав усім, що справа не в погоді, — каже Махарія. — Він повністю змінив марафон. Він ніколи не здавався. І не боявся нікого».

Фото: nytimes.com, Reuters, BBC News, nation.co.ke

Ще бігових історій?