Леонід Швецов про ультрамарафон Comrades-2014
Цього року Дурбан (місто в ПАР, — прим.) приймав Конгрес AIMS (Міжнародна Асоціація марафонів і пробігів), до якої організатори Comrades приурочили вшанування бігунів, які зробили найбільший внесок в історію цього змагання. До них потрапив і ваш покірний слуга. І я просто не міг (якщо я вже збирався летіти так далеко від дому) не використати шанс випробувати себе тепер уже в новій якості — любителя бігу.
![comrades route, comrades трасса](https://nogibogi.com/wp-content/uploads/2014/07/comrades-route.jpg)
Найбільша складність полягала в тому, що я зовсім не був готовий до такого забігу, а саме тренувався не більше 1-2 разів на тиждень у середньому від 10 до 15 км (за всю весну 2 рази пробіг 20-ку і наприкінці квітня — півмарафон у Москві). І ось я на стартовій лінії — зі своїм другом (яких у мене кілька в ПАР) Blaine Pienaar. Ми домовилися, що побіжимо в темпі 5.45-6.00/км, що дозволило б побити його власний рекорд 8:50, показаний за 2 роки тому.
Отже, старт! Відразу величезний натовп переважно чорношкірих бігунів кинувся вперед, ніби це був забіг на 5 км. Ми ж абсолютно спокійно взяли свій більш ніж помірний темп. Однак, незабаром і ми побачили, що біжимо суттєво швидше ніж планували — по 5.00-5.15/км, що все одно було дуже легко. Так ми дочекалися світанку, коли приблизно за півтори години від початку забігу вперше побачили наших. «Наші» — це були батьки мого друга, його сестра з донькою та мої хлопці.
Щоправда, Макара я ще сплячого поклав у машину вранці (о 4 годині за місцевим часом). Малюку потрібно було випробувати незвичний йому стан: перебувати впродовж кількох годин в одній машині з незнайомими дорослими, які ще й розмовляють іншою мовою. При цьому поруч із рідних був лише старший брат, а тато з’являвся лише раз на 1-1,5 години, щоб обійняти і незабаром знову втекти. Забігаючи наперед, скажу, що він був молодець, не хникав і не скандалив, задобрений морозивом та іншими смаколиками.
Примітка редакції: У 2014 році був сьомий за рахунком The Comrades для Леоніда Швецова. Два рази він завершував гонку на другому місці, а ще двічі — був переможцем і рекордсменом: 5:20.49 (забіг «вниз», 2007) та 5:24.49 (забіг «вгору», 2008).
Я ж перші 30 км (трохи менше 3 годин) переніс цілком спокійно, відзначивши про себе, що для мене це найдовша пробіжка за останні 2 роки. Хочу віддати належне організаторам і глядачам — підтримка бігунів на трасі шалена. Звісно, її можна порівняти з такими великими забігами, як велика п’ятірка марафонів (Лондон, Берлін, Бостон, Нью-Йорк і Токіо), і не тільки з ними. Але тут все ж таки присутня атмосфера якогось фестивалю разом зі святкуванням чогось значного.
У деяких селищах люди резервують місця вздовж траси за день до забігу, виставляючи кілочки, обтягнуті стрічками зі своїми іменами. У якомусь містечку стояли школярі, всі як один у шкільній формі, чинні, як учні коледжа в Англії, при цьому вони підтримували бігунів із захопленим ентузіазмом футбольних уболівальників.
Зворушливо виглядали дітки, що простягали свої долоні з надією, що в них плеснуть люди, які пробігають повз. Зрідка старші діти починали бігти з нами вздовж траси, причому багато хто шльопав босими ногами по асфальту, що відразу нагадувало мені про природний біг — зрозуміло, що вони не бігли з п’яти, а робили це досить м’яко, іноді досить тривалий час. Більшість просто кричали слова підтримки, також називаючи багатьох за іменами, добре, що вони написані (дрібнішим шрифтом, ніж цифри) на кожному номері учасника.
![Леонід Швецов, звіт про Comrades 2014](https://nogibogi.com/wp-content/uploads/2014/07/leonid_s_comrades2014-1-e1401869269833.jpg)
Позначку класичного марафону ми досягли за 3:46, половину дистанції — за 4:06. Все це надихало мене, адже це було незвично для мого організму, але поки він не скаржився. Однак, чудес не буває, і десь після 50 км я все ж таки почав потихеньку страждати. Ноги почали підводити, особливо на спусках, загальний енергетичний стан теж похитнувся. При цьому попереду нас чекали в русі майже 4 години! Саме цей факт пригнічував найбільше, але я був подумки готовий до цього, тому не скаржився навіть собі.
Ми стали час від часу переходити на ходьбу, більше з ініціативи Blaine’а, але ці моменти мені були дуже приємні. Десь за 35 км до фінішу ми пробігали алеєю, де на асфальті я побачив вигравірувані великі зірки (на зразок зірок акторів Голлівуду на Sunset Boulevard у Лос-Анжелесі) з іменами деяких переможців минулих років. Коли я побачив своє ім’я, то дуже пошкодував, що не взяв із собою фотик або хоча б телефон — як класно було б мати фото зі своєю зіркою. Але, надихнувшись композицією “We will rock you”, яку тут же виконував придорожній бенд з дівчатами, що танцювали, ми продовжили шлях.
Підтримка бігунів на трасі шалена, її можна порівняти з такими великими забігами, як велика п’ятірка марафонів, і не тільки з ними.
![Comrades 2014](https://nogibogi.com/wp-content/uploads/2014/07/Screen-Shot-2014-07-06-at-16.12.44.png)
У Hillcrest (приблизно 32 км до фінішу, рідне місто Blaine’а та його бігового клубу Westville Harriers) нам забезпечили неймовірну підтримку, але після неї мені стало лише важче, бо мій друг — ніби отримавши заряд турбо-палива від своїх земляків — додав у швидкості. Я навіть сказав йому, що добіжу з ним до наступної зустрічі з нашими (за 20 км до фінішу і перед убивчим підйомом Cowie’s hill), а далі більше піду пішки, ніж бігом, оскільки мої ноги почали потихеньку здаватися.
На його запитання «чи не хочу я сісти в машину натомість», я відповів, що дуже хочу, але ще більше хочу дістатися фінішу на своїх двох. Треба зізнатися, що функціонально (дихання, пульс тощо) я відчував себе цілком нормально, але опорно-руховий апарат, звичайно, не розумів, за що його так карають.
Але Comrades завжди сповнений несподіванок і відомий своєю непередбачуваністю. Здавалося, що зовсім недавно мій супутник був сповнений рішучості знести свій рекорд на півгодини або більше, і раптом він все більше і більше став просити мене пройтись пішки, навіть раз зупинявся на короткий сеанс масажу, який пропонували місцеві волонтери фізіотерапевтичних салонів приблизно через кожні 8-10 км. У результаті, коли нам залишалося близько 2 кілометрів до Cowie’s hill, він сказав мені, щоб я біг далі сам (а тепер більше я тягнув його за собою), а він відпочине поруч із батьками і далі вирішить, як вчинити, бо його ноги зовсім відмовляються бігти.
Я продовжив свій шлях сам і незабаром отримав підзарядку і обійняв дітей востаннє перед фінішем, а далі був… кілометровий підйом. Практично всі бігуни перейшли на крок, а я зовсім дивним чином відчув у собі сили продовжувати біг, не відчуваючи надмірних труднощів. Напевно, це було те саме друге дихання, про яке багато хто говорить, але я особливо його ніколи не відчував. Так, перед цим я з’їв енергетичний гель з великою дозою кофеїну, але не думаю, що мій підйом сил був пов’язаний тільки з цим.
За наступні 18 км я жодного разу не перейшов на ходьбу, хоча практично на кожному навіть невеликому підйомі люди йшли, а не бігли. Не знаю, що підтримувало мене, оскільки моя середня швидкість зросла до 5.00-5.20/км залежно від профілю траси (коли Blaine’у було погано, ми пересувалися зі швидкістю 6.00-7.00/км). Я просто пачками обганяв людей, подумки уявляючи себе вже на фініші. Все ж 18 км — досить велика відстань, тому мені довелося зібрати всі морально-вольові сили, але як приємно було побачити океан і урбаністичні контури Дурбана, навіть здалеку. Коли бачиш мету на власні очі, вона наближається швидше.
Останній кілометр перед стадіоном і сам біг стадіоном — це невимовне відчуття, яким треба насолоджуватися, поки біжиш ці останні 300 метрів по траві. Задля цих відчуттів варто пробігти попередні 89 км. Фініш — це завжди полегшення. Цього разу мені знадобилося 8 годин 26 хвилин та 22 секунди. Я прийшов 1288-м, обігнавши на останніх 18 км понад 750 людей!
Якщо дуже втомився — є де прилягти та відпочити. Дехто навіть примудряється подрімати — адже підйом був ранній (якщо ви добиралися на старт з Дурбана, то встати довелося не пізніше 3 години ночі). Я ж походив хвилин 20, перш ніж знайшов свою сумку, переодягнувся і присів. Незабаром приїхали мої друзі з Артемом та Макаром. Виявилося, що Blaine відмовився сходити з дистанції і йшов пішки майже 3 години, щоб переможно підняти руки та здобути заслужену медаль Comrades! Таким як він — мій салют! Радість самоперевершення не зрівняти ні з чим.
Звісно, цікаво було побачити все знову, тільки тепер очима любителя. Я ще раз переконався, що на старт потрібно виходити повністю до нього підготовленим. Щодо природного бігу, то для мене нинішній забіг став лише доказом його ефективності. Навряд чи в мене було б багато шансів добігти без сильних болів, якби я біг із п’яти. Крім того, зараз, через 2 дні, я вже можу спокійно ходити не накульгуючи, особливо спускаючись сходами, чого не скажеш про більшість бігунів, які здолали дистанцію.
Тому — бігайте правильно, бігайте красиво, бігайте ПРИРОДНО! Успіху та щастя всім!
via.