Вона розповідає, як це — бути мамою (зараз її дочці 1.5 роки) та тренуватися до марафону на результат.
Рік тому, через шість місяців після пологів, я стартувала на півмарафоні. Це була моя 13-та «половинка», але з відчуттям ніби біжу цю дистанцію вперше. Я не ставила на неї супер-цілей, хотіла тільки бігти і насолоджуватись, милуватись улюбленим містом.
Якщо чесно, то було дуже важко, милуватись не виходило, довелося тягти себе до фінішу і радіти тому що є. Пробігла за 1:51. Іванці тоді було лише 6 місяців, вона була на повному грудному вигодовуванні, дуже прив’язана до мене. А ще в неї постійно різались зуби.
Я мріяла, що за рік вийду на старт марафону і зроблю справді хорошу роботу, пробіжу свою улюблену дистанцію і кайфану в повному розумінні цього слова. Що це буде Київ, не думала до останнього. Його рельєф і вітер, який гуляє дорогою, лякає не одного бігуна.
Але все ж я обрала саме Київ. Спочатку думала відмовитись від марафону, бо їхати закордон не виходило, залишати Іванну ще не могла і не хотіла. Але тут Run Ukraine змінили трасу. Вона не стала набагато легшою, але тепер траса в одне коло справді дуже цікава, робоча та з родзинкою в кінці.
Я ніколи не шукаю легких шляхів, завжди кудись лізу, де просто не буде. Так і тут: однозначно вирішую, що це мій старт — той, де я викладусь на 100%.
Підготовка
На той час в клубі (KMRC) марафонці вже тиждень, як почали знайомитись з підходами наших нових тренерів до підготовки. Я теж глянула на той план і трохи впала в паніку, де знайти весь той час, аби виконати хоча б частину.
Можливо, тут лише мами мене зрозуміють. Я знаю, що таке готуватись до марафону, коли ти працюєш і зайнята щоденною роботою.
Але коли ти мама — це зовсім інша робота. Ти не можеш лягти полежати, коли хочеться, поїсти вчасно, спати всю ніч. Твоя робота 24/7, і кожного дня твій boss може бути з різним настроєм і станом здоров’я.
А тут ще чіткий графік тренувань, які ти не можеш пропустити, бо це впливає на результат. Чотири рази на тиждень ти повинен приділити час бігу, і не бігти чи схалявити совість не дозволяє.
Підготовка відбирала море часу. Замість звичних 1–1.5 годин на тренування в будні, виходило до 3-х годин, і бувало, що додому поверталася пізно за дев’яту вечора. Це не враховуючи недільних довгих кросів, які вже не по 20 км на релаксі, а 25, 30, 32 км у відповідному темпі та на чіткому пульсі. Після деяких довгих тренувань було потрібно відбігати ще контрольні темпові роботи (біг 10 чи 5 км в марафонському темпі).
Коли почалась підготовка, Іванка ще була на повному грудному вигодовуванні, але в мене була ідея потроху закруглятись. Дієта та значне навантаження позначились на кількості молока. Його і справді ставало все менше, як я читала в дослідженнях, де пишуть, що коли дитина прикладається менше, а тренування дуже активні, це може з часом призвести до відсутності молока. У моєму випадку все це було мені на руку, так як до старту ми вже перейшли лише на нічне грудне вигодовування. Тому зменшення кількості молока мене лише тішило.
Доця відчувала брак уваги і ще більше прив’язувалась, неохоче відпускала або взагалі впадала в істерику, якщо бачила, що я іду. Коли брали її з собою на тренування, кожний, хто пробігав, отримував вслід гучне «Мама». Зв’язок мами і дитини — це надзвичайна сила. Десь я ним зловживала, але кожного разу намагалась компенсувати свою відсутність максимальною любов’ю, коли ми разом.
Цього марафону не було б без рідних, в першу чергу — без мами мого чоловіка. Вона ніколи не відмовлялась побавити Іванну, в якому б малявочка настрої не була.
Перед стартом
Контрольні прискорення, вирахування темпу, білкова дієта, повна відсутність сил і поступове їх відновлення давали надію на те, що до запланованого старту я підійду у бойовій готовності.
Перед забігом визначила для себе оптимальний час фінішу, таку собі золоту середину, щоб не вбитись, але і не зхалявити. Коли біжиш рівний марафон, все в принципі зрозуміло, а коли він рельєфний і з серйозним підйомом в кінці, тактика бігу змінюється, тому тренер розписав чіткий план, як пробігти на 3:35.
Ніч перед марафоном видалась на диво спокійна. Про що я дуже мріяла, так як попередню ніч ми майже не спали через самопочуття Іванни.
Марафон
Run Ukraine зробили колосальну роботу за ці 10 років, і на підході до стартового містечка вже відчувався смак свята, легких переживань, метушні та професійної організації, як на міжнародних стартах.
Відлік, постріл та довгоочікуваний старт. В мене був чіткий план, чіткі цифри і з перших хвилин почалась чітка робота.
Місто ще було занурене в сон і лише метушливі водії мовчки зміряли нас поглядами. Кілометрові відсічки долались одна за одною, і у мене в голові почалась суцільна математика. Вперше бігла не на відчуттях, а з тактикою та цифрами. Це дуже допомагало відволіктись, і час пролітав швидко. Також я вперше вживала гелі, по маленькому ковтку кожні 5 км.
Вже після 5 км почали з’являтись вболівальники на трасі — хтось організовано з музикою та плакатами, хтось, поспішаючи кудись зранку по справах, просто кричав «Молодці!». Звичайно без незадоволених не обійшлося, але з кожним роком їх стає все менше.
Перші 5 км заплановано було бігти у темпі по 5:00 хв/км, і хоч я стримувала себе на спусках і берегла сили на підйомах від Олімпійської до площі Льва Толстого, в запас почали сипатися секунди. Легкість була неймовірна.
Наступна п’ятірка була повільніша згідно з планом, але зовсім повільно по 5:10 не біглося ну ніяк. Навіть гірка біля парку Слави не з’їла жодної секунди, а добавляла їх мені про запас. Я знала, що попереду нелегкий шлях, але тішила себе думкою, що 30 км вже бігала, і це вже не так далеко до фінішу.
Далі були одні цифри, віднімання, додавання — ще ніколи так не бігла, щоб не думати про щось своє. На такій дистанції багато чого зважуєш, переосмислюєш, придумуєш чи забуваєш, а тут тобі ніякої лірики, ніяких відступів — лише цифри, план, ціль!
Я бачила стільки знайомих лиць, стільки надавала «п’ятірок» дітям і дорослим, скільки у житті на забігах не було. Кожен заряджав своєю енергетикою, хотілося постійно посміхатись.
15 км, і я вмить опиняюсь біля Русанівки. Темп по плану 5:10, а біжу так легко, що хочеться летіти. Тренер сказав, що буде легко, але я добре знаю, що марафон починається після 35-го кілометра, і трохи переживала, чи це не зашвидко для мене. Так як після 35-го легкість вже точно не прийде, особливо якщо на початку взяти неправильний темп.
Біг на змаганнях в Києві завжди був трохи одинокий, а тут на марафонській дистанції мене оточувало постійно стільки людей, це дуже мотивувало.
Хтось біжить на результат, хтось як тренування, хтось розповідає історії з життя, а хтось широкою спиною затуляє тебе від вітру (вам особлива подяка, декілька разів ховалась за такими хлопцями).
Де 15, там і 21. Половинка пролетіла просто як мить, відсікла час, побачила, що наскребла собі трохи більше двох хвилин запасу, а відчуття легкості все ще присутнє, як в голові, так і в ногах. Хотілося тільки пришвидшуватись.
Ура, знову по плану темп 5:00, але, вибігши на набережну, зустрілась з шаленим потоком вітру. Боротись з ним важко, трохи ховалася за спинами, але хотілося бігти швидше вперед, так як на 23-му кілометрі мене чекала найкраща група підтримки.
Маленьку квіточку в червоній шапочці я побачила здалеку. Сиділа у бабусі на руках і дивилася в далину, ніби і справді мене виглядала. Моя найменша «п’ятірочка» полетіла Іванні, і я полетіла далі, заряджена силами і з посмішкою.
Забігаємо на Пішохідний міст, 25-й кілометр, темп по плану 5:00. На Трухановому острові вже все рідне та знайоме — там проходили останні довгі тренування. Круто бігти, коли знаєш візуально, де починається новий кілометр, де точно дутиме вітер, а де — повний штиль.
Бігуни поряд ще посміхаються, підтримують один одного, розмовляють. Позначка 29 км, і мені вперше приходить думка про їжу. Трохи гелю випила на кілометр раніше, і це було правильне рішення.
На 31-му кілометрі прийшла якась легка втома в ноги, а темп має бути вже 4:55. Втрачаю кілька секунд на підйомі на Північний міст і чекаю заповітного затишку, який точно має бути, бо вся краса поривів вітру була на набережній.
Міст перекрили дуже круто, не створюючи незручностей водіям: нам виділили лише одну полосу, а тому машини могли спокійно їхати в обох напрямках. Темп накатила до 5:00 і намагалася пришвидшуватись. Почала із собою домовлятись, що пожалію себе, можливо, потім, десь на підйомах.
Коли біжиш проти вітру, ти з ним борешся, бережеш сили, контролюєш можливості, а коли повна тиша, і годинник показує вже 34-й кілометр, то все, що залишається робити, це гнати вперед, бо фініш вже близько. На 36-му кілометрі була незабутня підтримка від дівчат з клубу та Ксю Джуган зі своєю донечкою (ще одна шалена бігова мамочка).
Потім мене зустрів Поділ, весь такий дзвінкий, метушливий, з горбатим асфальтом та довгим підйомом. Почалась робота. Давати «п’ятірочки» вже не хотілось, так як знала, що зараз сили не можна розтрачувати ні на секунду.
Люди скупчувалися, це був хвіст півмарафону, який місцями просто йшов. Оббігати було важко, але поступово я минала кожного. Далі були імпровізовані пункти гідратації та музики, які організували вболівальники. Дуже приємно це бачити, в такі моменти відчуваєш себе десь на іноземному старті.
Темп то падав, то ріс, я хапалась думками за омріяний фініш, і тут він — останній підйом на Глибочицькій. До старту, в думках, я його постійно пробігала, але ту важкість, яка приходить там на 40-му кілометрі, уявити собі неможливо. Там я розгубила всі свої збережені секунди — це також входило в наш план, але було дуже сумно з ними прощатись.
Всі попередні підйоми здалися просто рівними, бо коли на тренуваннях бігаєш забігання по 200–400 м, і так разів шість, то ноги звикають до такого навантаження. Але у цієї гірки був свій градус, і вона не жаліла нікого, а кілометраж, який залишився за спиною, додавав відчуттів.
Люди вже не бігли, а втомлено йшли до свого фінішу, і мені хотілося звідти втекти, бо марафон чи будь яка інша дистанція — то свято саме бігу, з добре виконаною роботою і приємною втомою.
На 41-му кілометрі розумієш, що до фінішу — мить, і починаєш кайфувати, ще більше посміхатись, забувати про втому і просто ловиш мить своєї маленької перемоги.
За сто метрів мене зустрів чоловік з крохою, яка вболівала та танцювала, що ще додало сил для останнього ривка, а потім був фініш, найщасливіший, найкрутіший, найправильніший.
Це був мій четвертий марафон: тактично правильний і неймовірний! Ціль пробігти за 3:35 виконана, і це додає мені впевненості на всі майбутні плани.
Дякую Run Ukraine, що професійно організували такий крутий захід. Дякую рідним, чоловіку за турботу та неоціненну підтримку. Дякую KM Running Club за енергію та мотивацію на кожному тренуванні, дякую тренерам, що вивели на новий рівень.
Раджу кожному, хто любить марафонську дистанцію, спробувати пробігти її в Києві, адже подолати 42 км саме тут — це окрема пригода, яка того варта.
Что ещё почитать:
- Можно ли беременным бегать и заниматься спортом, и как делать это безопасно
- Истории читателей: «Я счастлива быть беременной бегуньей»
- Как это вообще: бегать в первые месяцы после родов
- Как я пробежал 41 марафон за два года