Друзі, ми запустили донати: якщо вам подобається те, що ми робимо, ви можете підтримати нас на Патреоні. Так ми зможемо готувати для вас ще більше цікавих і корисних матеріалів. Деталі тут.
Ніщо не могло зупинити Скотта Джурека під час його забігу на 3523 кілометри. Ніщо, крім кореня, що стирчав з-під землі.
Йшов 38-й день його спроби побити рекорд на трейлі легендарним гірським ланцюгом Аппалачі, який тягнеться вздовж східного берега Північної Америки.
Після кількох травм і, мабуть, наймокрішого червня в історії Вермонта, Джурек дістався до Білих Гір Нью-Гемпшира. У напівпритомному стані, поспавши всього дві години, він повільно пробирався крізь ліс, коли на його шляху виріс цей корінь.
«Я здогадувався, що це трапиться, але я не знав, що мені робити в такій ситуації, — згадує Джурек у своїх мемуарах «Північ: Як я знайшов свій шлях, поки біг трейл Аппалачами».
«Що робити: оббігти цей корінець чи переступити? Я просто не міг згадати. Я не міг пригадати, як потрібно піднімати ноги. Я забув, як має рухатися притомна людина».
Перемоги на найжорстокіших 100-кілометрових ультратрейлах і головна роль в бестселері Крістофера Макдугала «Народжені бігати» зробили з Джурека справжню зірку бігу на довгі дистанції. Але трейл Аппалачами змусив його опуститися на такі глибини, де він раніше не бував.
За п’ять тижнів забігу й так худорлявий Джурек став схожим на біжучий скелет. Його очі запали, через підвищений вміст аміаку в поті від нього тхнуло яблучним оцтом, його розум почав відмовляти. Одного разу вночі він довго не міг зрозуміти, звідки на вершині пагорба взявся будиночок з вікном, що світиться, поки його товариш не пояснив, що це — місяць.
Джурек є представником літературної традиції, в якій письменники спершу піддають себе нелюдським випробуванням, а потім пишуть про свою подорож до безодні і назад. Від сера Едмунда Хілларі з його історією сходження на Еверест до плавчині на довгі дистанції Дайани Найад, найсильніші люди планети розповідають, як і чому вони роблять те, що здається немислимим для більшості з нас.
Читаючи такі книги, ми сподіваємося дізнатися, до якої межі можна довести наші тіла. Але що якщо ці найсильніші атлети насправді є поганими порадниками в цьому питанні, і саме тому їхні книги так цікаво читати?
Джурек вважає, що, доходячи до межі, ми очищуємося і трансформуємося.
«Наша душа втішається, споглядаючи красу, але загартовується вона тільки в агонії»
Зрозуміло, чому він робить ставку на душу — адже те, що трапляється з нашими тілами під час цієї агонії, далеко не так прекрасно. Сторінки книг Джурека переповнені історіями про його виснажених і понівечених товаришів.
В Аппалачах Джурека супроводжував Арон Ралстон, відомий тим, що він якось ампутував собі руку, щоб вибратися з-під завалів. Друг Джурека, Дін Поттер, легендарний скелелаз і бейс-джампер, загинув під час свого стрибка за кілька днів до того, як Джурек почав свій трейл.
«Я знав ультрамарафонців, які фінішували з майже повною відмовою нирок або не контролюючи свій кишківник», — розповідає Джурек. Він згадує про бігуна, який страждав від сильних головних болів під час забігу на 160 кілометрів і після фінішу помер від аневризми головного мозку.
Джурек — справжній майстер в тому, щоб доходити до межі. Але як він туди добирається і навіщо, за великим рахунком, залишається загадкою. Можливо, це і є ключ до успіху — не питати себе «як» і «навіщо».
Хоча Джурек дуже активно експериментує з різними нетрадиційними методами поліпшення продуктивності — веганство, теорія Абрахама Маслоу про самоактуалізацію, код самурая — він провів більшу частину своєї кар’єри свідомо ігноруючи питання: навіщо я це роблю. Для атлетів його рівня витривалість виправдовує себе: просто продовжуй рух.
Наука підтверджує, що такий непохитний рух вперед може бути навіть важливішим за фізіологічні дані атлета. Звісно, витривалість — це не тільки те, що у нас в голові.
Але, як пояснює журналіст Алекс Хатчінсон в книзі «Витривалість: Розум, тіло і дивовижна еластичність людських здібностей», саме мозок оцінює напругу і диктує, коли потрібно зупинитися. «Фізіологія і психологія витривалості нерозривно пов’язані», — говорить Хатчінсон.
У 20-му столітті вважалося, що людина має певний запас життєвих сил, межі яких можна обчислити математично.
«Тоді людину можна порівняти з машиною, в якій хтось поклав цеглину на педаль газу, і вона мчить вперед, поки не закінчиться бензин або поки не згорить радіатор», — пояснює Хатчінсон.
Але, завдяки недавнім дослідженням про вплив розуму на тіло, з’явилися більш складні аналогії. Згадайте, наприклад, ваші забіги. На деяких ви летите, немов на крилах; а на інших ледве повзете, немов ніколи раніше не бігали. Фізіологи вважають, що наші зусилля обмежуються тільки тим, як наш мозок інтерпретує сигнали організму в даний момент. Змініть вашу ментальність, і ваше відчуття кордонів теж зміниться.
Хатчінсон перелічує безліч методів, які можуть допомогти змінити ментальність. Від традиційних — позитивне мислення, візуалізація, хороша дієта — до екстремальних — транскраніальна стимуляція мозку або використання дуже сильних опіоїдів.
І все ж, найкращою мантрою, як і раніше, залишається стара добра впевненість в собі. Звичайно, жоден непідготовлений бігун не зможе пробігти милю за 4 хвилини на самій лише впевненості. Але дослідження показують, що атлети дійсно можуть демонструвати дивовижні результати, якщо вони твердо вірять в свої сили.
«Тренування — це торт, віра в себе — це вишенька на торті, — розмірковує Хатчінсон. — І іноді ця маленька вишенька вирішує все».
Якщо відкинути всякі фокуси з електродами в черепі, що може змусити людину так беззастережно повірити в себе? Можливо, відповідь дуже проста. Все, що вам потрібно робити, — це уникати самоаналізу. Ось Хатчінсон, наприклад, дуже багато розмірковує про свою продуктивність, але його досягнення не йдуть в жодне порівняння з успіхами Джурека. А Джуреку, з іншого боку, ніколи не приходило в голову покопатися в собі — аж до трейлу Аппалачами.
Цей забіг відрізнявся від попередніх — Джурек втратив віру в перемогу. Він переживав щось схоже на кризу середнього бігового віку. У травні 2015 року Джуреку виповнився 41 рік. Він повинен був припинити змагання ще в 40, але йому не давали спокою слабкі (на його думку) результати останніх забігів.
У його дружини Дженні стався другий викидень. На Джурека звалилися тонни медичних рахунків і виплат по іпотеці. І ось в такому стані він вирішив, що 84 марафони поспіль по «найскладніших і найстаріших горах планети» стануть його порятунком.
І він не просто побіг — дорогою він зайнявся самокопанням. Вже через сім днів після початку кам’янистого, слизького трейлу, Джурек губився в сумнівах.
З надірваним квадрицепсом і запаленою колінною чашечкою, він став жертвою того демона, від якого йому так довго вдавалося вислизати: «Що я тут роблю?» — питав він себе, кульгаючи під віттями дубових гілок. Але було б краще, якби він просто продовжував твердити свою одвічну мантру: «Я роблю те, що роблю, і це допомагає мені залишатися собою».
Весь цей час Джурек намагався побити рекорд Дженніфер Фар Девіс, яка в 2011 році пробігла трейл по Аппалачах за 46 днів, 11 годин і 20 хвилин — в середньому пробігаючи 75 кілометрів на день.
«Витривалість — це не одна з рис людини, це наша головна риса, — пише Девіс. — Ми існуємо доти, поки продовжуємо боротися».
З усією одержимістю атлета, Девіс мріяла показати себе, на що вона здатна, але, будучи жінкою, вона змогла легко звільнитися від цієї одержимості, як тільки трейл був пройдений.
«Після народження дочки, я знала, що вже не зможу йти за своєю метою з таким же завзяттям, — пише Девіс. — Материнство не забрало у мене фізичну силу, але емоційно я більше не можу віддавати всі свої сили і думки 46-денному трейлу».
Для Джурека екстремальна витривалість завжди була радше покликанням, ніж вибором, і Девіс погоджується з ним: бігові подвиги більше не можуть визначати її, коли це робить щось інше. Девіс все ще захоплюється витривалістю, і, проводячи інтерв’ю з старіючими рекордсменами з трейлового бігу, вона заздрить їх безперервній одержимості.
«Вони зберегли ту частину себе, від якої я відмовилася», — пише вона з сумом. Але Девіс усвідомлює, що іноді потрібно відмовитися від чогось, щоб рухатися вперед. Більшість людей розуміють, що є речі, заради яких варто припинити бігти.
Але не Джурек. Спіткнувшись об корінь в Нью-Гемпширі, він піднявся зусиллям волі і ще тиждень плентався вперед, щоб зрештою побити рекорд Девіс: він фінішував за 46 днів, 8 годин і 7 хвилин. З того часу вже двоє бігунів побили рекорд Джурека.
З Джуреком все зрозуміло: «Я роблю те, що роблю, і це допомагає мені залишатися собою», але навіщо такі випробування простим смертним? Ось стаття, в якій ми спробували відповісти на питання, чому люди беруть участь в ультрамарафонах.
Фото: інстаграм Скотта Джурека
Текст українською: Наталя Сколоздра
Ще більше історій для натхнення:
- Як я пробіг 41 марафон за два роки
- «Біжучий шахтар» Едісон Пена: людина, яка продовжила бігати в завалі шахти
- Інтерв’ю з Тедом Макдональдом: «Всі люди народжені бігти»