Сьогодні Нью-Йоркський марафон — це окрема подія, бігова вечірка, міське свято, яке щороку своїм розмахом і грандіозністю залишає значний слід у серцях понад п’ятдесяти тисяч бігунів.
І нехай на цій трасі вже давно не ставлять світові рекорди, тут зародилася та бігова спільнота, яка продовжує існувати навіть без її засновників. Одним з винуватців того, що кожної першої неділі листопада біля стартової арки на мосту Веррацано грає тема Френка Сінатри «Нью-Йорк, Нью-Йорк», був і залишається Фред Лебоу.
У той момент, коли він переступив поріг клубу New York Road Runners (NYRR), в ньому було приблизно 50 учасників. Вони тренувалися в Бронксі, бігаючи навколо стадіону New York Yankees, і брали до своїх лав всіх охочих. Попри це вони, як і раніше, залишалися купкою диваків, які, як тоді здавалося перехожим, бігають вулицями в спідній білизні.
За спогадами сучасників, Фред не був швидким чи досвідченим бігуном. «Він біг, як качка, або навіть ще повільніше».
У Бронкс Лебоу прийшов з самого серця Манхеттена. Там Фред був завсідником тусовки фешн-індустрії: ходив на всі модні покази, вечірки, стежив за новинками, а потім ночами відшивав цей одяг для американців середнього достатку.
Він продовжував шукати себе, продовжував шукати справу свого життя. Жалюгідний стан клубу в Бронксі, звідки їх потроху витісняли, підштовхнув Фреда і його колег до потреби організації свого власного забігу.
Таким чином, вже зовсім скоро, у 1970 році, 127 бігунів вийшли на старт першого нью-йоркського марафону в Central Park — чотири з хвостиком кола по парку. Фінішувало 55 осіб, єдина зареєстрована дівчина зійшла з дистанції.
«Стартовий внесок становив всього один долар, весь бюджет був приблизно тисячу. А 15 недорогих годинників Фред купив з власних грошей в якості призів переможцям. Здається, не вистачило навіть кубка, тому після того, як мене нагородили, він забрав його у мене і віддав іншому», — згадував один з призерів того забігу.
Фреда зачепило те, що майже всі медіа проігнорували його старт. Тих, хто підтримував учасників уздовж траси, було менше, ніж самих бігунів. Він попросив подругу заявити, що вибіжить з трьох годин, але вона зійшла з дистанції.
Ідея міцно засіла в голові Фреда, і вже наступного дня він продовжив все з минулою завзятістю. Чим більше він занурювався у справи клубу, де вже став президентом, тим більше виходив з фешн-бізнесу. Його квартира перетворилася в офіс клубу. Колегам він платив зарплату з власних заощаджень.
Новий виток справі клубу дав дзвінок від спонсора. Виробники крему для гоління ніг хотіли стати титульним спонсором марафону виключно для дівчат. Але реальність була такою, що на цей старт вийшли б 6-7 учасниць, що обернулося б провалом. Тому Фред запропонував 6-мильний «міні-марафон» (тут обігрується тема міні-спідниць, популярних у жінок в той час).
Фред прийшов в клуб з індустрії моди, тому впевнено користувався прийомами івент-маркетингу. Він запросив моделей з Playboy вийти на стартову лінію для спеціальної фотосесії — і це дало бажаний резонанс. Через кілька тижнів на дистанцію вийшли тисячі дівчат.
Все, що робив Фред, прямо чи опосередковано потрапляло в дух часу. Жінки у Штатах 70-х років не могли бігати дистанцію понад одну милю, але прагнули більшої свободи. Сформований стереотип американської матері, яка сидить вдома з дітьми і готує вечерю для чоловіка, зіграв організаторам на руку — вони отримали потужну підтримку і висвітлення в пресі, а жінки — можливість зробити щось раніше неможливе.
Згодом Лебоу вийшов з фешн-бізнесу і цілком присвятив себе клубу. Колеги і друзі слабо розуміли чого він прагне, Фред був поза часом, тому їм просто залишалося довіритися йому. Своєю чергою, він заряджав їх своєю енергією. NYRR були більше ніж клуб, вони стали сім’єю.
«Фред часто був без грошей, оскільки віддавав все в клуб. Часто в офіс телефонували вранці з ресторану зі словами: “Фред нам винен десять баксів”. Це була звична річ, але всі хотіли про нього піклуватися».
Кожен наступний марафон в Central Park збирав все більше людей, але комфортніше на дистанції від цього не ставало. Вози з кіньми, ігри в фрісбі поперек маршруту, плутанина з підрахунком кіл — все це діяло демотивуюче.
Тому з’явилася ідея провести марафон через 5 боро — районів Нью-Йорка. Ідея не нова, але далі ідеї справа не заходила. Лебоу став першим, хто взявся за справу.
1976 рік був для Америки особливим, святкували 200 років з дня підписання Декларації Незалежності. Почасти це був бенкет під час чуми — Нью-Йорк потопав у проблемах, перебував на межі банкрутства. Рівень злочинності зростав, а фотографії палаючого Бронкса швидко облітали світ. Медіа в один голос заявляли — в Нью-Йорку небезпечно.
Фред наполегливо оббивав поріг міської адміністрації. Він переконував, що марафон в такий рік це та позитивна подія, яка зможе згуртувати місто. У мерії махнули рукою — «робіть, що хочете, гірше все одно вже не буде». Так NYRR взялися за реалізацію грандіозної ідеї.
І знову Лебоу почав загравати з пресою — він запросив двох найкращих американських атлетів — Біла Роджерса і Френка Шортера. Їх протистояння на Олімпіаді було ще свіжим у пам’яті преси, і заголовки тут же зарясніли повідомленнями про новий виток дуелі.
Насправді, у Фреда і команди не було коштів для проведення марафону через все місто. Він створив ілюзію цілої когорти професійних учасників на старті, і преса підхопила це миттєво. А після цього Фред схилив на свою сторону бізнес і місто. Вони навіть не здогадувалися, як спритно він все це провернув.
Трасу прокладали в буквальному сенсі вручну: частина дистанції пролягала тими місцями, де домовлятися з поліцією було марно, тому що її там не було в принципі. Лебоу розгорнув цілу промо-кампанію: сам об’їжджав хасидські громади Брукліна і темні куточки Квінса, пояснюючи людям, що марафон — це не просто забіг, а свято, яке належить не тільки учасникам, а й всьому Нью-Йорку.
Діалог Фреда і місцевих підлітків:
— Послухай, твій марафон проходить через нашу територію. Нам це не подобається.
— Так, але поліція схвалила це.
— Ми не віримо в поліцію.
— Тоді давайте ви будете маршалами траси? Ось вам кепки та футболки.
Більше він їх не бачив.
Лебоу вмів розбиратися в людях, з першого слова вгадуючи інтереси співрозмовника, він був спритним маніпулятором.
Перший Нью-Йоркський марафон через 5 районів пройшов більш ніж вдало. У 1976 році на дистанцію вийшли близько 2000 бігунів. Люди виходили на вулиці підтримати друзів, родичів, знайомих — Бруклін, Бронкс, Квінс, Манхеттен стали свідками народження чогось великого з неймовірною енергією. Люди об’єднувалися у своїх районах, марафон приніс біг прямо під поріг їхніх будинків. Нью-Йорк став відроджуватися.
Крім того, молодь середнього класу, — діти, народжені у 60-х, стали частиною бігової істерії. Вони пройшли через сексуальну революцію, всілякі види наркотиків. Вони дорослішали і шукали новий наркотик — ним став біг.
«На всіх вечірках тільки й говорили, що про біг. Це було занудство», — згадує Кетрін Швітцер.
Фреду вдалося внести світовий контекст. На Нью-Йорк рівнялися старти в Лондоні, Москві, Пекіні. А між усім цим, він встигав бігати по 12 марафонів на рік в 11 різних країнах.
Кількість учасників з року в рік зростала. У якийсь момент охочих стало вдвічі більше, ніж доступних місць. Питання вирішувалося так само, як і зараз, але без інтернету: в домовлений день люди опівночі займали чергу на поштамті, щоб першими відправити свої заявки на марафон, отримавши їх, організатори відбирали переможців.
Лебоу щоразу ставив перед собою нові цілі. Так, в одному з телевізійних ефірів він заявив: «34 мільйони американців так чи інакше виходять на пробіжку, а що роблять інші 60 мільйонів? Я б хотів бачити їх там само».
Крім амбітних цілей, він зміг перевести діяльність клубу в професійне русло. NYRR вдалося придбати будинок — новий офіс, забезпечувати зарплати, організовувати забіги мало не щовихідних (Bagel Run, Baked Apple Run, 5th avenue run, Empire State Building run). Вся діяльність клубу трансформувалася в чітку програму, метою якої було дати всім охочим можливість змінити своє життя через біг.
Одним з перших Лебоу став платити призові атлетам, але робив це неофіційно, «в конверті».
Через кілька років протистояння двох марафонів в Чикаго і Нью-Йорку стало чи не найбільш обговорюваним в країні. Старти розділяли всього кілька тижнів і Фред був у гонці за найбільші призові та найкращих елітних спортсменів.
Одного разу йому вдалося привезти нікому невідому бігунку з Осло — Грете Вайтц. Вона виграла дебютний марафон у Нью-Йорку, а потім впродовж наступних 11 років дев’ять разів святкувала перемогу з трьома світовими рекордами.
Це докорінно змінило життя Грете, вона переїхала в Нью-Йорк. Її партнерство в роботі з Фредом Лебоу стало одним із знакових того часу. У цьому був весь Фред — він змінював життя людей. Нікому не відомий Альберто Салазар зійшов на біговій подіум саме в Нью-Йорку, Фред став його провідником не в спорт, але у всесвітню популярність. Фред допоміг йому впоратися з тягарем популярності і стати набагато сильнішим.
«Нью-Йорк не купує зірок. Він їх створює» (Фред Лебоу)
Фред і публічність були синонімами, і він був переконаний, що інакше неможливо: «Якщо ти хочеш, щоб твоя організація була відомою, ти сам повинен стати відомим». Він завжди одягався у спортивний одяг, навіть на офіційні прийоми одягав свою фірмову кепку.
Він часто зізнавався в авторитаризмі при гонитві за великими цілями. Фред усвідомлено жертвував дипломатією, хорошим тоном, і за п’ять років Лебоу жодного разу не скликав раду директорів — всі рішення приймав самостійно.
Втім, і у Фреда теж були спади. Наприклад, одного разу місто втомилося безкоштовно підтримувати марафон, на якому Лебоу заробляв гроші. На додачу той написав книгу, в якій розповів, як майстерно обводив навколо пальця міську владу. Розгорівся скандал.
У 1990 році у Фреда діагностували рак головного мозку на останніх стадіях. Зціпивши зуби, команда NYRR продовжували робити те, що робила. У цьому вони бачили сенс свого життя.
У 1992 році Фред після серії операцій і терапії готувався вперше пробігти свій власний марафон. На дистанції його супроводжувала подруга і 9-кратна тріумфаторка Нью-Йорка — Грете Вайтц, і ціла юрба фанатів. Фред біг і паралельно по телефону віддавав організаційні розпорядження колегам.
Той марафон вони пробігли за 5 годин 32 хвилини і 34 секунди, а останні кілометри бігли зі сльозами на очах.
В останні роки життя Лебоу став набагато м’якішим, перестав поводитися, як цар. Але його колеги прекрасно розуміли цю зміну і любили його як і раніше, коли він виглядав деспотичним маніпулятором.
Фішел Лебовіц помер 9 жовтня 1994 року, незадовго до чергового Нью-Йоркського марафону. Попрощатися з ним прийшли 3 000 людей (більше прийшло, тільки коли вбили Джона Леннона). Через кілька тижнів у Центральному парку Нью-Йорка встановили пам’ятник, який щороку переносять до фінішу New York City Marathon.
У 2008 році про Фреда Лебоу зняли документальний фільм Run For Your Life. Його можна подивитися на YouTube.
А ось історія про створення ще одного відомого марафону — Празького (і цілої серії інших популярних стартів): Як Карло Капальбо вдалося зробити біг в Чехії популярним.
І цікаві факти про те, хто стояв за першим біговим бумом у США (спойлер: держава, яка вирішила заощадити на охороні здоров’я).
Переклала українською Наталя Сколоздра
Ще кілька історій для натхнення:
- Едісон Пена: людина, яка продовжувала бігати в завалі шахти
- Офісний марафонець і самурай Юкі Каваучі
- 10 відомих жінок, які змінили історію бігу