Дистанція Ironman була моєю маленькою мрією. Пройшло вже чотири дні з того часу, як я фінішувала, але радість від здійсненої мрії не згасає.
Радість дуже світла, яскрава, незвичайна, але разом з тим — з легким відтінком смутку, таким схожим на те почуття, коли дочитуєш цікаву книгу, з якою довгий час крокував і дихав і розумієш, що її перечитати можна, а ось прочитати вперше — вже ніколи.
Я радію не тільки з того, що успішно фінішувала на досить непростій дистанції, а ще й двом кумедним моментам.
По-перше, цієї зими мені трапилася стаття дуже цікавих двох дівчат — «айронангелів» про те, що цього року вони планують вперше подолати залізну дистанцію та про те, що вони будуть першими дівчатками-ейдж груперами (аматорами) з України, хто це зробить.
Випередити дівчат не було моєю самоціллю, адже вся справа лише в календарі (у тому, що старт, який вони запланували собі — у вересні, а мій старт — у липні). Проте я вже четвертий день приймаю вітання з тим, що я перша українська дівчина-аматор, хто подолав дистанцію айронмена. І я дуже рада, що умовно кажучи, дала початок цій ініціативі, адже я впевнена на сто відсотків, що далеко не остання. Тріатлон нині дуже популярний, з кожним днем він стає все популярніший і в Україні, де дуже багато сильних, талановитих та амбітних спортсменів не лише серед професіоналів, а й серед аматорів.
Другий момент, що просто нереально гріє мою душу, це те, що я зробила IronMan … в Україні! Так-так, не за кордоном, не за божевільні гроші, які для мене непідйомні в цей період мого життя, без офіційної «франшизи», зате з такими класними людьми і в таких класних місцях, що про це хочеться говорити просто нескінченно.
Український IronMan під назвою UkrMan із класним стильним логотипом: соняшником на місці класичної крапки над «М», ластівкою, в серці якої живе Україна, та з тризубом в основній частині, відбувся у селищі Біляївка Харківської області.
Вибір місця не випадковий. Організатори Укрмана вже багато років проводять тут Слобожанський дуатлон. Це їхні місця, де не опираються проведенню гонки, не вимагають мільйона дозволів, папірців тощо, більш-менш вільні від бюрократії і тим самим прекрасні подвійно.
Основна ж принадність цих місць — це природа, краєвиди, чисте повітря, доброзичливі люди та дуже цікавий рельєф, досить незвичний для мене як для тріатлета, який практично весь час бере участь у «плоских» стартах.
Цього року УкрМан проводився вже вдруге. Минулого року на повній дистанції стартувало семеро людей, а цього року лише двоє: Стас Силін з Харкова та я, Яковенко Катерина, кримчанка з Києва, велосипедистка, акторка та мама у декреті.
Не можу сказати, що я була абсолютно готова до проходження такої дистанції. Можливо, розумніше було б залишити цю амбітну ідею для наступного року, але, по-перше, я дуже не звикла відкладати на завтра те, що можна зробити сьогодні, а по-друге, життя така непередбачувана штука: невідомо, де я буду наступного року, чи матиму можливість взяти участь у гонці, чи буде гонка взагалі.
Зараз я ні на мить не сумніваюся, що цей старт відбудеться і наступного року, і через рік, і через два! Я відчуваю, наскільки це сильне звірятко, це наш «чисто український продукт» під назвою УкрМан. Впевнена, що поступово інтерес до нього зростатиме і незабаром він буде чимось на кшталт Слов’янської Хвилі — унікальним, культовим та престижним стартом. Хотілося взяти в ньому участь, не відкладаючи на потім.
Отже, чи я була готова? І так, і ні. Не зовсім була готова до бігу: я жодного разу в житті не бігала марафон (42,2 км), а півмарафон бігала всього чотири рази в житті та три рази з цих чотирьох — на половинках залізної дистанції, де ще.
Найголовніше: я поки що не можу навіть 21,1 км чисто пробігти. Колись давно мікротравмовані в горах на спусках коліна починають обурюватися і мені доводиться переходити на крок, тоді як решта організму все ще готова бігти. Але я знаю цю особливість і була готова напівбігти-напівйти свої 42 км. Набагато важливішим є той факт, що мій організм глобально — готовий до тривалих навантажень, якими б вони не були. Досить давно, але все ж таки, майстерність не проп’єш і, як виявилося, навіть не просидиш у декреті, я брала участь у довгих велосипедних марафонах.
Більше того — я любила їх найбільше у світі, тому що можна було займатися улюбленою справою — кататися! — шість чи навіть 12 годин поспіль! І все це можна було робити в класних місцях, із сильними суперниками та суперницями, спортивно, азартно, красиво та цікаво.
Але найголовніше у контексті готовності до айронмена: я готова до довгих навантажень психологічно.
Хоча, слід зазначити, що йдеться про навантаження «у своєму темпі». Я не збиралася «рвати», мені хотілося отримати задоволення від дистанції і в мене це вийшло.
Пливли ми два кола в мальовничому ставку неподалік від нашого базового табору, він же транзитка друга, він же фініш. Хлопці, які стартували на «половинку», пливли одне коло, майбутніх напівайронменів було десять людей, серед них чудова дівчина-бігунка Женя.
Нам зі Стасом треба було подолати два кола. Ставок спокійний, хвиль не було. Мені хотілося пропливти за 1:30. Два тижні тому на плавальному марафоні мій час був 1:22. Але на цей раз якось відверто не пливлося. Чи то дуже важка дорога попереднього дня далася взнаки (ніколи не сідайте у п’ятницю ввечері в електричку Харків — Лозова, бережіть себе!), чи відсутність можливості за кимось зачепитися, чи короткий сон і малокалорійний сніданок.
Поміркувавши, що з тією слабкістю, яку відчуваю на даний момент, можна друге коло зовсім не допливти, після першого кола я вийшла в транзитку, з’їла гель, прикріплений до рами велосипеда і в набагато бадьорішому, як мені здалося, темпі, допливла друге коло.
Чистий час плавального етапу вийшов 1:41 — на десять хвилин гіршим, ніж мені хотілося, але це мене зовсім не засмутило. Ще стільки ж кілометрів чекало попереду, тому зекономлені сили, це дуже важливо.
У транзитці провела багато часу, тому що вперше займалася там такою справою, як одягання компресійних панчох. Річ у тім, що за п’ять днів до старту на рівному місці я примудрилася підвернути ногу. У душі в мене все перевернулося: невже доведеться пропустити старт, думками про який я жила понад рік?
Перші два дні нога сильно боліла, квитки до Харкова я не брала і намагалася потішити себе подумки тим, що я все одно зможу подолати цього року залізний тріатлон, наприклад, на IronSolo. Але біль у душі не вщухав! АйронСоло — це неймовірно круто, його роблять класні, близькі мені люди, але, все ж це не те! Айронсоло це знайомий мені Київ та околиці, а мені дуже, дуже хотілося до Біляївки. Я бачила фото торішнього старту, я бачила трасу і вона манила своїми масштабами: три кола по 60 км велодистанція та марафон (42,2 км) — в одне коло!
Але, на щастя, мої благання були почуті, нереальна кількість усіляких народних компресів до хворого місця прикладена, і в суботу я змогла стартувати! До рами був прив’язаний еластичний бинт, який я вперше з моменту травми зняла лише перед стартом, але він не став у нагоді!
Напевно, світобудова таки розуміла, наскільки важливими для мене були ці два старти: Слов’янська Хвиля та УкрМан, і, нагадавши за кілька днів до обох, наскільки все тендітно і в будь-який момент може припинитися, таки змилостивилася і дала можливість взяти участь. (Так само за п’ять днів до Хвилі я примудрилася захворіти і так само за день до старту вдалося майже повністю відновитися).
Так ось, панчохи я вирішила натягнути вже на велоетап, тому що вони мені трохи фіксували те місце, яке все ще здавалося мені травмованим. На вологі ноги це виходило дуже непросто і зайняло багато часу, а найнеприємніше: вже на велоетапі всі пальці були розтерті, я звикла робити велоетап із босими ногами. Зате потім під час бігу було дуже комфортно, литки не забилися зовсім, біглося легко, то шкарпетки 2XU дуже допомогли.
Після плавання — мій улюблений етап: велогонка!
Саме з аматорського крос-кантрі я прийшла до тріатлону. Саме цей вид — “мій”. Бо в плаванні я самоук, пливу як можу: то брасом, то кролем, мрію про тренера, але поки що не вдалося здійснити цих планів. Знаю, що витрачаю багато часу через неправильну техніку, але поки так.
Біжу я наразі зовсім погано. То біжу, то йду. Техніки немає, є витривалість, отримана на вело, за рахунок якої виходить показувати відносно непоганий як для дівчинки-аматорки час на коротких дистанціях, але тільки на коротких.
А ось вело — це моя стихія! Я нереально люблю велосипед! Я чекала цієї події, проїхатися 180 км вперше за шість років і це відбулося, перевершивши всі мої очікування. Навколо було так гарно, так легко й приємно, не їхало, а летілося, душа була окрилена.
Щоправда, не одразу. Перші півкола після плавання далися дуже важко. Чи то незвичний перехід після довгого плавання на вело, чи то незвичний для мене в тріатлоні перепад висот, чи то недовідновлений після минулих вихідних організм, чи то незвичний для тріатлону велосипед — байк, не знаю, але перші пів кола я проїхала за півтори години в боротьбі з собою і мене це налякало.
Отже, на всю велодистанцію — понад дев’ять годин. Це багато. Я сподівалася з легкістю «вийти» з дев’яти, щоб мати змогу фінішувати у контрольний час: 16 годин 30 хвилин. Багато, якщо доведеться так страждати. Добре ще, що я була на байку, він так пом’якшував турбулентність.
Чому мотоцикл? Та тому, що буквально за кілька днів до старту я побачила фото з траси, по якій я мала їхати, і все в мені запитувало: ось по такому покритті мені потрібно їхати 180 км на шосейному велосипеді? Та я там залишу спину, шию, руки та кілька камер.
Розмова з торішнім фінішером, Стасом Силіним, єдиним, хто зважився цього року повторити свій подвиг, остаточно переконав мене, що на цій трасі можна їхати шосейним велосипедом, тільки якщо в тебе немає іншого. У мене ж ситуація протилежна: це шосейного велосипеда у мене немає, а ось гоночний байк — так! Мій байк — це робота братів Гарбаруків: легкий, накотистий, м’який, «український продукт» на добрих компонентах. Поставивши на кермо ріжки, я отримала роздільний гірський велосипед, який подарував мені щастя насолодитися велодистанцією, а не боротися з нею.
Траса виявилася просто жорстокою. То ґрунтовка, то щебінь, то «удосконалене покриття», яке мене просто шокувало, а ями-то, ями!
Мені здається, що якби якийсь закордонний паркетний тріатлет, який звик влягтися на рогатку і крутити 180 км, попиваючи ізотонік із трубочки, проїхав би трасу УкрМану, то він би переосмислив поняття «залізності».
Постійне кермування та підступність ямок. Як зауважив Стас, не було жодного спуску, на якому можна було б розігнатися так, щоб за інерцією залетіти у підйом, кожен спуск закінчувався ямами і кожен підйом доводилося відпрацьовувати заново.
Мене останніми днями часто запитують, чи не шкодую я, що взяла байк, а не шосейник і як би вчинила наступного року? Відповідь однозначна: ні, не шкодую! На мій погляд, ідеальний варіант для цієї траси це легкий карбоновий байк, може бути навіть двопідвіс з «розумною підвіскою», роги на кермі та шосейна трансмісія, тому що на спусках мені не вистачало передач, зате під гірку було дуже легко, думаю, на моєму тяжкому шосейнику гірку від водосховища довелося б заходити, а не заїжджати.
Отже, перша половина першого кола далася важко. Справа в тому, що тренуватись я, по суті, майже не встигаю. Мої тренування — це старти. Стартів цього року дуже багато, вони всі класні, цікаві, пропускати нічого не хочеться, тож я вибудувала свою стартову підготовку на змаганнях таким чином, щоби максимально вдало підвестися під основний старт — УкрМан. Календар подій цьому сприяв, навіть і гадати особливо не довелося, просто брала участь скрізь, де хотілося.
На УкрМані цього разу мені не дуже важливим був фінішний час (крім того, що обов’язково хотілося вкластися в ліміт). Просто тут виявилася не та траса, де важливі цифри на фініші, хоча повністю абстрагуватися від них, звісно, неможливо, та й нема сенсу, адже це, таки гонка, змагання. 🙂 Але головне завдання було — пізнати, зрозуміти. Фінішувати без травм та надірваного організму та отримати задоволення.
За тиждень до УкрМану я взяла участь у двох стартах, що відбуваються у Києві: Київ Тріатлон Кап спринт (750 метрів плавання, 20 км велогонка і 5 км біг) та Ocean Lava — вперше в столиці «половинка» залізної дистанції, Half Ironman. Старти були заплановані як тренувальні, як підведення до основного.
Але в суботу на спринт не з’явилася фаворитка гонки, вирішувалося питання про перше місце, а людина я на диво амбітна, спортивний азарт вміє наповнити мене повністю і затьмарити чимало інших моментів, моя суперниця була дуже поруч, тому довелося «валити на повну». Наступного дня на половинці я вже нікуди не поспішала, це факт, але супер-компенсацію до УкрМан зловити не вдалося, мені, як справжньому студенту, не вистачило одного-двох днів для повного відновлення.
З такими думками: “неправильно все вийшло” я поїхала у зворотний бік, другу половину першого кола. І тут — о диво! Втому як рукою зняло! По-перше, дорога назад виявилася простішою, ніж туди, по-друге, на кожному пункті харчування я з’їдала по банану і нарешті перестала почуватися голодною, а по-третє мене так надихали краєвиди навколо, що організм просто почав підживлюватися цією красою, цим повітрям, цим рельєфом і перейшов у режим «я катаюсь-я кайфую», а не «я ганяюсь-я страждаю».
І так. Далі був кааайф. Велик котив добре, класно справлявся з усіма нерівностями покриття, об’їжджав ямки, кермувалося легко, на прямих ділянках виручали ріжки. В результаті за 180 км нічого ніде не заболіло і не затекло, нічого не завадило класному настрою та налаштуванню, тільки пункти харчування трохи вибивали з темпу. Для мене це найважче: розпочати рух після вимушеної зупинки, тому на пунктах харчування я весь час трохи нервувала, а потім шкодувала, що дозволяю собі таке з людьми, які просто так стоять на нестерпній спеці лише для того, щоб допомогти нам фінішувати.
На пункті харчування в зоні транзитки та фінішу Євген Панов сказав мені, що думав, що я наздожену Стаса. Я спершу усміхнулася, що куди мені, мовляв, поспішати, Стас виплив раніше, не тупив у транзитці і дуже добре їде. Але трохи від’їхавши і згадавши, де саме зустрічався мені Стас на розворотах, я зрозуміла, що чому б і не спробувати наздогнати, і прискорилася.
Організм дав добро на прискорення і ми кинулись в погоню. Наздогнала я свого єдиного суперника, а швидше все-таки напарника з проходження цієї дистанції наприкінці тягучки перед розворотом. На підйомі мій легкий велосипед мав просто нереальну перевагу перед важким старт-шосе, яким їхав Стас, тому не погоджуся, що найважливіше «прокладка між сідлом і шоломом», високого рівня техніка теж вирішує дуже багато, особливо в підйоми.
Друге коло вийшло дуже швидким, близько 2:20. Треба зазначити, що я їхала без спідометра, без пульсометра, але щоб остаточно не розслаблятися і не загубитися в часі, іноді поглядала на телефон.
Третє коло було трохи важче за друге, явно повільніше, але все одно — в задоволення. Кола та банани на пунктах харчування закінчилися, але печенька теж виявилися чудовими. Батончики і гель, які ще з вечора були приклеєні на раму, щезли кудись ще на першому колі.
Разом, 180 км з набором близько 1300 м розбитою дорогою на байку після плавання і перед бігом вийшли за 7:40.
Я залишилася задоволеною результатом. Це третій час на велоетапі, зважаючи на минулорічних учасників. Найкращий час минулого року у переможця, Коняєва Володимира, на роздільному шосейному велосипеді: 7:09. Саша Лишенко минулого року на байку: 7:28. Стас у цьому році: 8:19.
У транзитці вже святкували фінішери половинки. Переможниця лежала на масажному столику, лагідно усміхаючись, і я відразу зрозуміла, чого я хочу після фінішу! Масаж! Перші кілька кілометрів мене провели і далі я вирушила на перший у своєму житті марафон. Задоволена, а точніше навіть сказати — щаслива.
Сонце поки що було досить спекотним, чіплялися мухи та оводи, але я розуміла, що вже скоро мене огорне вечірня прохолода і передчувала це відчуття.
Перші чотири кілометри вийшли менш ніж за півгодини, і я вирішила спробувати «вибігти з п’яти». Але незабаром рівний рельєф змінився гірками і я зрозуміла, що не цього разу.
Страху перед незвіданою відстанню не було. Це лише два півмарафони, думалося мені.
А крім того: відступати нікуди. І я бігла. Точніше, рухалася вперед. То бігла, то йшла бадьорим кроком, коли коліна просили змилуватись. Щоп’ять кілометрів у нас був пункт харчування: вода, ізотонік, родзинки.
Крім того, хлопці на мотику їздили сюди-туди це все розвозили, стояли біля розвороту на підйомі до фортеці, і у них була кола! Я вже 15 років як обходжу стороною такі напої, але в цій ситуації кола здавалася амброзією, яку підвозили мені двоє милих засмаглих грецьких богів на колісниці.
Так поступово йшли кілометри. На зворотному шляху від фортеці, де дорога розверталася, я зустріла Стаса і спортивний азарт увімкнувся на повну. Я розуміла, що біжу я погано. Але також розуміла, що Стасу зараз нелегко. Тому якщо не здаватися, то є шанс, що він мене не наздожене. І я не здавалася. В результаті мій напівбіг-напівходьба виявився на 20 хвилин швидшим, ніж час Стаса, який всю дистанцію чесно пробіг. Я пов’язую це з тим, що мені дуже добре, легко і швидко біглося вгору. А на 25 кілометрах узагалі відкрилося друге дихання.
Коли похолоднішало, волонтери віддали мені свій одяг. А за деякий час підвезли спеціально мною приготовані теплі речі. Коли стемніло — привезли ліхтарик та світловідбивну жилетку. Поля перед заходом сонця пахли просто чарівно.
На жаль, останні кілометри дистанції пролягали по трасі і це були найважчі хвилини: фури, що проносяться повз, лякали мене і тільки місяць, що зійшов, допоміг знову повернутися на хвилю медитації.
Під кінець кілька разів намагалася прискорюватися, але коліна просили не знущатися з них, адже куди поспішати? І через деякий час галаслива і страхаюча траса змінилася затишною вулицею, облямована деревами, смачною малиною і вивела до табору. Фініш!
Крики, шум, оплески, квіти. Медаль, теплий плед і тарілка-кубок за перемогу в серії Iron Cup Ukraine, яка включала Слов’янську Хвилю, плавальний марафон від Тріатман та УкрМан.
Я щаслива. Мені вдалося подолати дистанцію, яку дуже хотілося подолати.
Вдалося взяти участь і в інших стартах, які не хотілося пропускати. Життєві обставини, такі непрості останнім часом, дозволили мені це зробити!
Коли на останніх кілометрах Саша Лишенко, супроводжуючи на велосипеді, запитав, чого б мені найбільше хотілося після фінішу, мені думалося відповісти “душ”, але подумавши, що це неможливо, я відповіла “масаж”. І що ж, зустрівши на фініші, мене відвезли в теплий душ!
А потім був масаж під місяцем, найсмачніші шашлики в моєму житті та спілкування з класними, душевними людьми, які готові організовувати гонку «навіть якщо по дистанції рухатиметься лише одна людина». Я не втомлююся наводити ці слова знову і знову, надто вони важливі і значущі, про багато що говорять.
Мій фінішний час: 15 годин та 8 хвилин.
Стас фінішував із часом 15 годин 59 хвилин. Минулорічний переможець Коняєв Володимир — з часом 13 годин 52 хвилини.
Друзі! Якщо ви хочете подолати повну залізну дистанцію в тріатлоні, ви можете зробити це в нашій країні! Вам не обов’язково їхати за кордон і платити великі гроші, які не кожному по кишені. Ні, мені теж хочеться хоча б раз побувати на старті Ironman десь у Ніцці чи Барселоні, але відтепер для мене УкрМан це найцікавіше, що може статися в моєму спортивно-пригодницькому житті. Такої підтримки, такої душевності, такої енергетики, такої гармонії у єднанні з природою, такого кайфу мені ще ніде не вдавалося пізнати.
І водночас є привід працювати над собою: вчитися плавати, бігати. Наступного року мені хотілося б подолати цю дистанцію на годину швидше.
І я дуже сподіваюся, що наступного року буде багато учасників! Правда, дорогі читачі, які дочитали аж до цього місця, вдалося мені вас зацікавити?
І про відносність. Початкова назва статті була «Перша українка-любителька, яка підкорила дистанцію IronMan». Але, як виявилося, рівно за тиждень до мене, дистанцію IronMan у Білорусі подолала ще одна наша українська дівчина, класна плавчиня та чудова людина Алла Понявіна.
Тому віддаю їй заслужену пальму першості та змінюю назву звіту.
Автор: Катерина Яковенко.
Фото: multisport.kh.ua.